Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Сальвадоро де Хампія розплющив очі, підвівся з ліжка і вийшов на балкон. Він кинув погляд на морські простори, і в нього захопило подих.

– Саме те, що я і мав на увазі, – сказав він задоволено і повернувся до кімнати.

Гарні люди були ті де Хампія. Шкода, правда, що нікого з них він не знав.

* * *

Вона вийшла до сніданку о десятій ранку. Жінка обрала стіл на відкритій терасі, що звисала над безмежним, чистим морем. Вона сіла спиною до людей і обличчям до моря. Ірина дихала солоним повітрям, і життя наповнювало її своєю приголомшливою силою. Йогурт, полуниці і два келиха просекко – таким був її сніданок. Вона не зважала на алкоголь від самого рання, адже «Розкіш диявола» натякала їй виключно про насолоду, якої їй так не вистачало там – у бездушній і злій Москві.

Закінчивши снідати, вона зайшла до своїх апартаментів, одягла новий купальник, пов’язала парео, зібрала до сумки креми, журнали, айпад, кинула недочитаний роман Айн Ренд і попрямувала до моря, аби віддатися насолоді відпочинку, де немає знайомих, колег, політиків і чиновників, а є лишень Італія, вона і час, який їй дарувала доля.

Пляж був невеликим, схований від чужих очей деревами й кущами, за якими стояв високий паркан. Вона обрала усамітнений лежак на одному зі скелястих виступів і пішла до моря, аби насолодитися солоністю його вод.

Ірина плавала хвилин з двадцять, а коли повернулася, намастила себе кремом і довго лежала, засмагаючи на сонці й абстрагуючись від усього, що було її життям впродовж останніх років. Вона не бажала думати ні про що, що могло б її засмутити, бо знала, що має тільки три тижні, 21 день, за якими життя знову повернеться на звичне для нього коло. Вона не хотіла повертатися до того пекла, але іншого виходу в неї просто не було.

До обіду вона ще два рази плавала, читала, пила шампанське й палила сигарети, а коли настав час обідати, пішла на терасу, де для кожного з відпочивальників приготували окремий столик з тим замовленням, яке кожен з них бажав.

Вона сиділа у затінку, смакувала чудовою середземноморською рибою, що ще з ранку плавала у морських водах, пила соки й не думала ні про що. Їй подобався перший день її відпочинку, і вона була ладна повторювати його знову й знову.

По обіді вона спала в апартаментах, потім знову була на морі, а на вечір, вбравшись у вишукану сукню від Сен-Лорана, граційно крокувала до ресторану.

Вино було холодним і легким. Грала музика, люди вечеряли, лунали розмови й сміх. Ірина почала ловити на собі хтиві погляди жонатих чоловіків, цих мільйонерів своїх сімей, які за першої ж нагоди були ладні стрибнути під чужу спідницю, зраджувати дружин, що набридлим ярмом висіли на їхніх шиях. Жінка помітила трьох самотніх чоловіків, які мовчки ковтали їжу, пили хто віскі, хто вино, а третій, взагалі, воду, і не поспішали залицятися до неї.

«Досвідчені», – посміхнулася вона собі, розуміючи, що ті три шуліки мають бажання посперечатися за неї, проте вичікують, хто ж першим запросить її на танок.

– Дозвольте вас запросити? – раптом почула вона голос за своєї спиною. Незнайомець питався англійською.

– А якщо не дозволю? – не повертаючись, запитала вона, розуміючи, що голос той знайомий їй і чула вона його вже не раз.

«Принцип. Ванька Принцип! Той малий, котрого я знаю з десяти років. Він за мною почав бігати, коли мені було 17, а йому 12. Ваня Принцип…»

Він схилився до неї та в самісіньке її вушко прошепотів українською:

– Тоді мені доведеться тобі нагадати, хто завжди був твоїм найкращим партнером у танці.

Ірина різко повернула голову. Вона не бажала вірити ані тим словам, ані тому, що бачила перед собою.

– Дозвольте відрекомендуватися, паняночко, – сказав чоловік. – Сальвадоро де Хампія.

Він говорив голосно, аби усі почули його ім’я.

Вона мовчала, і тут заграло танго. Те, ні з чим не зрівняне, яке не можливо сплутати, адже його грав тільки Ґардель, усі інші лишень імітували старого Карлоса, який ніколи й не був старим, бо залишив цей світ у неповні сорок років.

Він узяв її руку, вона підвелася, і вони злилися у буремній насолоді аргентинського танку, що дарував пристрасть і затьмарював розум.

– Чому ти тут? – питала вона.

– Аби танцювати з тобою, – відповідав він.

– Не бреши мені, бо ти не власник школи танців.

– Але роблю це не гірше за професійного танцюриста, – казав він, жбурляючи її у простір, а потім знову повертаючи до себе.

– Що тобі треба від мене?

– Виключно танок.

– Не бреши!

– Не псуй насолоди.

– Йди ти під три чорти, Принципу!

– Тільки з тобою, Ясинська.

– Я ж старша за тебе.

– Не на стільки, аби у нас нічого не вийшло.

– Я вдова.

– А я затятий холостяк.

– Ти дурень, шпигун і диверсант.

– Я теж радий тебе бачити, клята пропагандистка.

– Чого ти хочеш, Іване?

– Сьогодні – тільки тебе. Я втік заради тебе.

– Не вірю.

– Мені байдуже.

Вона притиснулася до нього, зловила його погляд своїми бездонними очима й мовила:

– Мені теж.

Так вони і стояли, притиснувшись одне до одного, коли скінчилася музика. Вони не чули оплесків зали, адже ще перебували у полоні танго та їхньої давньої дружби, де третій завжди мав піти геть. Тим третім і був Іван Принцип.

Він подякував їй, провів до столику, а сам пішов до бару, де насолоджувався белліні, спостерігаючи, як двоє чоловіків з різних кутків зали йшли до неї. Принцип не зважав на їхні наміри, адже знав напевно, що вона вщент розіб’є усілякі надії самців, бо в житті кохала лишень двох – свого покійного чоловіка-італійця і його вбитого друга Андрія Хворостенка. Ірина була цікавою й вродливою, небезпечною й недосяжною для багатьох. Але не для нього, бо занадто давно він знав її, аби сьогодні втратити знов.

Згодом він запросив її знову, а потім ще раз, і вони танцювали мовчки. В той вечір слова були вже зайві, а своїм мовчанням вони могли сказати набагато більше, ніж пустим базіканням.

Він проводжав її до апартаментів і вони довго стояли на терасі, слухаючи, як хвилі розбиваються об скелястий берег Італії.

– Наче наші надії, Іване, – сказала вона.

– Все ще попереду.

– Може зайдеш? – запропонувала Ірина.

– Можливо. Але не сьогодні, – відповів він, поцілував її у щічку й пішов у