Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

Усівся Сергійович за стіл, руки на скатертину опустив і раптом вловив носом аромат борщу. Запах до кухні його привів.

На газовій плиті, біля якої червоний балон стояв, що живив її газом, на малому вогні велика каструля емальована борщ у собі готувала. Підняв Сергійович кришку й аромат дивний у обличчя йому вдарив, ніздрі наповнив, думки зупинив. Повернув кришку на місце. Відступив від плити. Облизав язиком сухі вуста. І до кімнати повернувся, де розетку знайшов і поставив мобільник на зарядку.

Хвилин за п’ятнадцять увімкнув Сергійович телефон. Список отриманих «есемесок» перевірив. І побачив останню, коротку від Петра, одне-єдине слово «живий».

«Як він там?» — захвилювався.

Натиснув «відповісти». Знову слово «живий» набрав і знак питання додав. Відправив «есемеску» і до столу повернувся.

Хвилин за п’ять пискнув телефон, повідомляючи, що відповідь прийшла.

«Живий», — прочитав Сергійович. Кивнув, ніби із полегшенням.

Борщ, зварений Галею, убив Сергійовича наповал. Плавали у ньому і білі гриби сушені, і квасоля, і шматки телятини. Їв він його розмірено, не поспішаючи, все на Галю поглядаючи, оскільки вперше вони удвох вечеряли одночасно, а не так, як у попередні вечори біля вогнища, де вона його годувала, а сама просто сиділа.

Галя до борщу пляшку «казенки» дістала. Пили вони без тостів, по півчарочки за раз. І ще, окрім солі, почистила вона кілька зубчиків часнику, і лежали вони на блюдечку поряд із пляшкою горілки. Брали вони ці зубчики по черзі, то він візьме зубчик, мокне у сільничку й одразу до рота, то вона.

Розмова не виникала, ніби і не було у ній потреби. Після третьої тарілки зрозумів Сергійович, що досить йому вже. Хоч одночасно думалося, що і четверту тарілку подужав би, щоб приємність господині зробити. І вирішив уже, що як запропонує ще, то не відмовиться він. Але Галя, сама доївши другу тарілку, позіхнула і подивилася на нього винувато.

— Щось стомилася я, — сказала. — Заморилася сьогодні...

— Ну то я поїду тоді, — приготувався Сергійович з-за столу піднятися.

— Куди ж ти поїдеш? Ти ж випив...

— А у вас що, даїшники у селі є? — спитав він серйозно. А сам на пляшку на столі глянув і зрозумів, що пуста вона. Зрозумів, що удвох вони порівну півлітри горілки випили.

— У селі нема, але при в’їзді на трасу іноді стоять. Ти залишайся краще!

І він залишився. Галя світло кругом вимкнула, і так йому легко вийшло роздягтися і у ліжко лягти, що сам він здивувався. І ще більше здивувався, коли гаряче її тіло поряд шкірою відчув.

«Ну недарма ж вона», — подумав він, до неї обличчям повертаючись.

Її руки на плечі Сергійовича лягли і потягнули його до неї, майже закинули-затягли його наверх, на її гаряче тіло. І так це слухняно у нього вийшло, що думки він свої залишив, віддавшись її бажанням, які міг з дивовижною легкістю прочитати і у порухах її, і у дотиках.

А потім зійшла з них енергія кохання. Закінчилася. Просто жарко йому стало і, коли Галина долоня лягла наполегливо на його лівий бік, здвинув він себе донизу, на простирадло. Поруч ліг, ніжно долоню свою праву на її животі залишивши.

А прокинувшись у темноті через кілька годин, стурбовано й обережно зліз з ліжка і зі спальні навшпиньках вийшов, у вітальні телефон з підлоги підняв і час глянув. Пів на п’яту. Задумався Сергійович про залишених без нагляду бджіл. Саме про них, а не про причеп чи речі, які набагато легше було б вкрасти, ніж бджіл. Але його у цей момент тільки занепокоєння про бджіл охопило, бо без них смисл його життя, навіть сенс самого від’їзду із Малої Староградівки втрачався. Втрачався сенс і залишав його ніби у безглуздому стані. І стан цей, хоч він у ньому раніше не бував, а вже навіть уявно його лякав. Вдягнувся він у вітальні, переніс туди свої штани, сорочку зі светром і шкарпетки. Взувся у коридорі. У карман куртки заряджений телефон із зарядкою засунув і, затиснувши ключі від машини, покинув гостинний дім, акуратно за собою двері причинивши.

36

Прокинувся Сергійович у наметі від холоду. Рука полізла вниз, шукати ковдру, що з’їхала, а натрапила на кишеню куртки. Спав він, виявляється, вдягнений, і не у спальному мішку, а на ньому. Очі ще не відкрив, а рука до кишені куртки залізла і зупинилася, коли пальці мобільник теплий обняли, ніби зігрітися хотіли.

Вибрався він з намету і до машини: дверцята перевірити. Відкрита виявилася. Закрив. Тільки потім до вуликів озирнувся, і в той момент виник довкола звуковий світ, ніби хтось згори йому слух, раніше на ніч вимкнений, знову увімкнув. Задзижчав світ довкола тонко і ненав’язливо. І співпало це дзижчання із рухом бджіл, які з льотків злітали легко і майже невагомо. Звично виділив він поглядом одну бджілку і прослідкував, як вона піднялася на півметра від льотка і далі по прямій лінії у бік поля полетіла.

Заспокоївся Сергійович. Вогнище розпалив. У чайник води налив. Повісив його на гак, що з триноги звисав. Про Галю задумався. Вечір минулий пригадав, борщ ароматний з великою квасолею, кісточки телячі із м’ясом ніжним, звістку від Петра із найважливішим словом — «живий».

А потім обережно, ніби думки його хтось підслуховувати-підглядати міг, пригадав він, як в її спальні роздягнувся, як у ліжко м’яке ліг, пригадав жагу її тіла і силу її рук. І звичайно, втечу свою пригадав. Хоча слово «втеча» одразу ніби закреслив у тій думці. Закреслив, а замінити іншим словом не зміг. Не знайшов іншого слова. І пропустив, та і подальшу думку в інший бік повів, зрадівши, що може думати так, як хоче, а не піддаватися на підказки внутрішні. Став думати про те, що Галя образитися могла, бо не по-дорослому якось: із ліжка з жінкою тихо, без прощання, йти.

«Вибачитися треба, — вирішив він. — Я ж чому пішов? Бо за бджіл злякався. Собаки у мене сторожової нема, залишати речі і вулики ні на кого... Зрозуміє вона».

І вона дійсно зрозуміла. Він приїхав на дванадцяту, узяв їй баночку меду і три церковні свічки у подарунок — більше йому дарувати не було чого. Прямо у магазині, поки покупців не було, пояснив похапцем, але вона, посміхаючись з розумінням, зупинила і заспокоїла його.

— Піди поїж. Там ще борщ залишився! Я теж зараз підійду! — простягнула йому ключ. — І