Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

— Розумієте, я не звик відвідувати такі заклади. У мене скоро весілля, у церкві вже оголосили про вінчання. А друзі, що знаються на цій справі, радять здобути хоч якийсь досвід у любовних справах.

— Пан не хоче розчарувати свою наречену?

— Аж ніяк.

— Дуже розумно з боку пана прислухатися до мудрих порад друзів. Може, пан хоче сісти? Прошу, крісло ось тут. Вашій дружині неабияк поталанило з таким дбайливим чоловіком, і не лише на подружньому ложі.

Платен панібратськи кладе долоню на руку молодика.

— Коли я подзвоню у дзвінок, увійде дівчина — мадемуазель Клара. Якщо панові вона сподобається, прошу кивнути, тоді я залишу вас наодинці. Може, пан хоче щось спитати?

Хлопець крутить головою, важко ковтає і заледве вимовляє:

— Ні, нічого.

— От і добре.

Маленька Платен дзеленькає, і входить Клара. Як і зазвичай, Еліас вражений її перетворенням і невимушені­стю манер. Жінка скромно усміхається гостеві, але робить це так, наче намагається замаскувати скромністю свою цікавість. Еліас бачить, що гість задоволений, хоч той не видає ні звуку і не відразу згадує, що має зробити. Нарешті пан Бальтасар подає сигнал Маленькій Платен, і та виходить. Тепер юнак наче глина в руках Клари, ніби тварина, що бездумно ступає за своїм господарем чи на забій, чи на пасовисько. Еліас вже не раз бачив, як вона це робить, та щоразу мимоволі зачаровується: користуючись простими але водночас багатозначними словами, Клара окутує гостя чарами невимушеності і взаємного задоволення. Вона доб­ре знає свою справу.

Невдовзі молодик уже лежить на канапі зі спущеними до колін штанами. Клара напустила на нього стільки туману, що той забув про страх і наважився показати своє достоїнство. Жінка лягає спиною до грудей клієнта і вправною рукою бере його прутня. Хлопець стогне від задоволення і заплющує очі. Клара непомітно дістає флакон із олійкою, виливає декілька крапель на долоню і дозволяє затверділому членові ковзати між затисненими стегнами. Гість надто збуджений, аби відчути різницю, і стогне все голосніше, прагнучи «маленької смерті».

Далі Еліас дивитися не хоче, ховається за край даху і закриває вуха долонями. Коли забирає одну руку, все вже закінчилося. Хлопчина чекає.

Першим іде гість. Потім на подвір’я під Еліасом, як завжди, виходять Клара і служниця. Клара перевдягнулася з позиченої сукні у свою просту бавовняну спідницю, синю шовкову стрічку залишила у волоссі, а на голову одягла чепчик. Жінки сидять на сходах і курять надбиті пінкові люльки. Служниця закотила мішок, аби не заважав курити, і відвернулася геть, у бік Еліаса, щоби не лякати Клару своїм виглядом.

Хлопець здригається і ковтає слину, щоб його раптом не вивернуло. Йому здається, ніби обличчя служниці зігнило заживо, Еліас знає, що це хвороба, яку деякі дівчата підхоплюють на роботі. Її називають «поцілунком диявола», і хоча це лише одна з численних недуг, лякаюча назва малює в уяві жахливі картини: сам сатана з копитами і рогами хапає котрусь із дівчат за стан і довго та пристрасно цілує, із хтивої пащі капає отрута і слиз, а роздвоєний язик дістається до самого горла. На місці поцілунку відкриваються глибокі — аж до кісток — гнійні рани, ніс западає, обличчя спотворюється.

Еліасу треба поквапитися, поки його матір не спіткала така сама доля. Він втуплюється поглядом у Клару — поруч зі служницею її краса ще більш виразна. Клара зітхає, і служниця починає розпитувати:

— То який він був?

Вимова її нечітка через недугу.

— То був його перший раз або один із перших.

— Легкі гроші.

Клара глибоко затягується, затримує подих і відкидає голову далеко назад. Еліас лякається, що його буде викрито, проте очі жінки заплющені.

— І все ж я втомлена.

Клара випускає дим у вечірнє небо.

— Ельсо, скажи мені правду, я ще красива?

— Кларо, люба, та ти сяєш, мов ясне сонце! Тобі немає рівних. Платен це добре знає, тому така сувора з тобою.

Компліменти плутаються у потрісканих губах, і Клара зітхає. У голосі її чується гіркота.

— Кожне сонце колись іде на захід.

Клара прочищає люльку паличкою і змітає із себе крихти тютюну.— До біса всі ті гарні слова. Якби в мене був вибір, я би сюди не приходила. До зустрічі, Ельсо.

Клара виходить крізь хвіртку за мур, а Еліас спускається донизу, щойно Ельса покидає подвір’я, щоби повернутися до своїх справ. Хлопець швидко наздоганяє Клару, бо добре знає, куди та прямує. Жінка досі мешкає з батьками, хоча всі її молодші сестри вже повиходили заміж. Еліас супроводжує її на безпечній відстані аж до самих воріт.

Удома завжди одне і те ж: де була, чому так пізно, невже тебе не хвилює, що про тебе патякають, ти ганьбиш нас усіх. Клара відкуповується декількома шилінгами, і батьки вгамовуються.

2.

Еліас повертається додому аж під ранок. Весна воло­га та холодна, затяжна зима не здається без бою. У якійсь пекарні сонні й неуважні сини пекаря провітрюють кухню, розчинивши вікна навстіж. Еліас ховає ще теп­лу, ніби живу, поцуплену буханку за пазуху. У дзбані має найсмачнішу воду — з-над Стурторґет. Іде обережно, щоб ніхто не побачив. У середмісті тісно, всюди рояться натовпи людей, та все ж Еліасу краще в Місті-між-мостами, ніж у передмісті. У переповнених вуличках легко залишатися ніким. Той, хто вміє ходити в натовпі і знає правильні стежки, стає невидимим.

Еліас знайшов у кварталі Керберос закинуту пивницю, де хтозна-скільки років зберігають мотлох, назбираний поколіннями квартирантів. Власник не став завдавати собі клопоту і замість того, щоби виставити дрантя на продаж, поскладав його в пивниці. Мабуть побоюється, що мешканці повернуться і справа дійде до суду. Еліас забарикадував двері, що вели до сходів, перекинутим столом, а навпроти вікна наскладав купу ламаних меблів, зібраних з усієї вулиці. Залишився вузький лаз, у який нізащо не протиснулася би доросла людина. Пробираючись всередину, Еліас уважно стежить за тим, щоб його ніхто не помітив. Руку тримає між ногами, вдаючи, ніби шукає затишне місце, щоби піти до вітру. А далі легко прослизує вниз, оминаючи нагромадження непотребу, створене ним самим.

Еліас спочатку навіть встигає злякатися, та за якусь мить очі звикають до темряви і він її бачить. Дівчина сидить у мороці, як завжди незворушно, тільки злегка погойдується від вдихів і видихів. Еліасу відлягає від душі, а серце заспокоюється. Хлопець підходить ближче і стає перед дівчиною навколішки.

— Дозволь тебе оглянути.

Еліас мочить ганчірку і береться якомога обережніше обтирати обличчя дівчини. Потім знімає з неї сорочку, що висить на самих плечах, і зволожує руки, шию і спину.

— А тепер помиємо волосся…

У нього не завжди є мило, тож не кожного разу вдається позбавитися всього бруду. Еліас набирає воду в надщерблену миску, збиває рукою легку піну і заходиться терти — спочатку шкіру голови, а тоді самі пасма. Як завжди, йому стає не по собі від блиску пшеничного волосся — Еліас усвідомлює, що вже давно не бачив його таким світлим. Потім хлопець нахиляє дівчину вперед і ллє на волосся чисту воду із дзбана.

Гребінець — один із найцінніших скарбів Еліаса. Коричневий, із розводами, проти сонця майже прозорий, вирізьблений із суцільного шматка невідомого матеріалу.