Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

Еліас не підходив для виховання на селі, і врешті-решт його перестали туди відсилати. Дурник є дурник. У хлопця був тільки один ворог — нудьга. Інколи він міг годинами лежати в ліжку, дивитися на гру світла на віконниці, і нікому до нього не було діла. А тепер він інколи навіть скучає за тією бездіяльністю.

Згодом хлопця спіткала та сама доля, що й усіх інших: його мали перевести в Стругальний дім[30], а це вже геть інша історія. Там замикають двері на ніч, за лінощі карають ляпасами, а найбільш беззахисних бідолах використовують замість жінок. Еліасові ніколи не забути, як відвисла щелепа в кухарки Ебби, коли та забула замкнути хвіртку, а він скористався нагодою. Стулив рота, із якого вічно стирчав язик, обтер підборіддя від слини, а тоді нахилився, щоби дещо шепнути кухарці у саме вухо, від чого Ебба так здригнулася, що аж перекинула відро:

— Поцілуй мене в сраку, стара відьмо. І дякую за юшку!

А тоді хутко чкурнув за хвіртку і, вільний як пташка, дременув до Міста-між-мостами — шукати свого щастя. У відповідь на галас Ебби лише глузливо й радісно розреготався.

Та навіть таким кмітливим, як він, за межами міських мурів живеться непросто.

Еліас добре знає дорогу, не раз нею користувався. Ставить ногу на опору і дістає до краю муру. Підтягується, щоби пересвідчитися, що у вікнах навпроти та у внутрішньому дворику нікого нема, перекидає одну ногу і верхом крадеться аж до даху будинку. Хапається за бляшану ринву, що точно не витримала би когось важчого, й обережно, щоби не послизнутися, повзе вгору. Дах наріжного будинку вкритий міддю, на відміну від його цегляних сусідів. Еліас залишає розпароване взуття у ринві і босоніж повзе брудною жорсткою поверхнею. Беззвучно дістається відчиненого вікна, прихопленого гачком, за яким видно порожній салон. Кімната пишно прикрашена: приємно пахнуть попурі, вази наповнені плетеним очеретом в очікуванні свіжих весняних квітів.

Еліас умощується зручніше і починає чекати.

Нарешті двері салону рвучко розчиняються, входить огрядна дама в барвистому вбранні. Обличчя і декольте густо вкриті білилом, а губи і щоки — намащені циноброю. За жінкою тягнеться важкий шлейф запаху поту, заглушеного трояндовою водою. Еліас знає її як Маленьку Платен, і вже від самої присутності цієї особи в нутрі хлопця спалахує давня ненависть. Тепер вона називає себе фон Плат, безсоромно привласнивши чужі титули, начебто успадко­вані від якогось родича, хоча сама не признається, ким йому доводилася — кузиною, сестрою чи донькою. Серед бродяг мало хто у це вірить, деякі з них досі пам’ятають її справжнє ім’я, на відміну від довірливих клієнтів.

Хлопчина пригинається, коли Маленька Платен оглядає салон перед зустріччю, підбиває подушки на шезлонзі, прокручує вказівним пальцем стрілку несправного настільного годинника на декілька обертів вперед.

Еліас, охоплений нетерпінням, тамує подих, і нарешті йому щастить: до салону входить та, на котру він чекав. Він завмирає, ніби зачарований. Яка ж вона прекрасна! Скільки їй може бути років? Еліас ще не вміє визначати вік дорослих, але жінці навряд чи виповнилося тридцять. Час її пощадив, тіло й досі дівоче, а поодинокі зморшки навіть прикрашають. Волосся підібране і зав’язане блакитною шовковою стрічкою, сукня з рожево-червоного мусліну. У цих стінах заборона на розкіш не діє, бо Маленька Платен знає, кому дати на лапу. Особливо поважних гостей тут навіть пригощають кавою.

Як тільки не називає цю красуню простолюд: карамелька, мармолядка, солоденька Клара. Насправді ж вона — мадемуазель Клара. Останньою до покою входить служниця Маленької Платен з мішком на голові, щоб приховувати сліди французької хвороби. Спина згорблена, скоцюрблені, як у старої баби, руки вкриті чорними пластирями. Служниця тримає мітелку від пилу, віник і відро й хутко прибирає кожен кут, куди тицяє Маленька ­Платен, знімає зі стелі павутину і згодом вишмигує геть із кімнати.

Маленька Платен бере Клару за плечі, ставить перед собою й уважно оглядає. Наслинює великого пальця, щоби пригладити неслухняну брову, і задоволено торочить собі щось під ніс. Еліасу її голос нагадує скрекотання сороки.

— Готово, можна кликати гостя. Чекай у кімнаті поруч, доки не подзвоню у дзвінок.

— Хто він такий?

Порівняно з Платен Клара щебече, як соловейко.— Здає­ться, дебютант або майже взагалі без досвіду. Смак у нього невигадливий, але із твоєю допомогою його можна розвинути. Коли зробиш усе, як треба, матимеш кавалера на дов­гі роки.

Еліасу не видно виразу обличчя Клари, але, вочевидь, жінка не приховує невдоволення, бо Платен продовжує:

— Он, поглянь на Шарлотту Слоттсберґ чи Софі Гаґман. Вони теж починали з вулиці і були нічим не кращі, ніж ти. І чого досягли! Закрутили голови принцам і герцогам і несподівано стали придворними коханками, яких для вигляду видали заміж за якихось графів. Щоправда, Шарлотті слава вдарила в голову. Вона вирішила, що краща за інших і заслужила цим зневагу. Зате Софі поводилася чемно й гідно, і дуже швидко для неї відчи­нилися двері всіх найшанованіших салонів. Улітку — ­Дроттнінґгольм, на Різдво — королівський палац. Та зараз її кар’єра добігла кінця, і принц Фредрік знову спить сам. Тож настав час заселити в Маленький Китай[31] нову мешканку.

— І як туди потрапити, якщо ти присилаєш до мене одних міщанських синів, що хочуть позбутися цноти?

Голос Маленької Платен стає холодним і різким:

— Щоби здобути успіх, треба спочатку відточити своє мистецтво.

Клара глузливо сміється.

— Це що, п’ять хвилин полежати на спині із заплющеними очима і час від часу постогнати для підбадьорення? Хіба я не достатньо вивчилась за всі ті роки, що працюю на тебе?

— Дурне дівчисько! Коли чоловікові дуже припече, він не перебирає. А мистецтво — це зовсім інше. Це вміння так зіграти свою роль, так пручатись і віддаватися, щоби він щоразу вибирав лише тебе. Щоби не спав ночами і вмирав від жаги із твердим, як колода, прутнем. Цим умінням добре володіли Слоттсберґ і Гаґман, а тобі до них ще далеко. Клара мовчить у відповідь, і Платен відчиняє ті двері, крізь які вони обидві ввійшли.

— Годі вже! Твій клієнт чекає внизу на сходах.

Платен залишає покій, а Клара рушає в сусідню кімнату. Еліас обережно пересувається до наступного вікна й бачить її за туалетним столиком. На стільниці розкладене усе те знаряддя, що ним користуються представниці її професії: скринька із прикрасами, маленькі лопаточки для пудри, пензлі і шпателі для гриму, вухочистка і шкребок для язика. Обличчя жінки все ще червоне й набрякле, Клара змахує сльози з кутиків очей і робить глибокий вдих, аби заспокоїтися. Тоді бере пінцет і висмикує неслухняну волосину із брови. Потім довго розглядає себе у дзеркалі, крутить головою, посміхається і надуває губи. Її чоло неспокійно морщиться, коли кінчики пальців обмацують шкіру навколо очей і на шиї.

Еліас тамує подих, аби не сполохати цей рідкісний момент. Нечасто хлопцеві щастить роздивлятися Клару так зблизька, і щоб ніхто не заважав. Та із салону вже доноситься шум, і замріяна жінка враз підхоплюється і починає терти пудру і гримувати обличчя. Еліас чує, як Платен веде гостя, і відхиляється назад в очікуванні вистави.

— То пана звати Бальтасар? Чи можна записати ім’я пана до нашої книги?

— Авжеж.

Гість ще зовсім