Джеймс Баррі - Пітер Пен

наважуючись поворухнутись — безпомічна, пригнічена якоюсь провиною, доросла жінка.

— Здоров, Венді! — привітався Пітер, нічого не зауваживши, бо думав тільки про себе; і в тьмяному світлі її біла сукня, можливо, видалась йому довгою нічною сорочкою, в якій він побачив її уперше.

— Добрий вечір, Пітере, — відповіла вона тихенько і постаралася стати якомога меншою. Щось у ній кричало: “Жінко, жінко, відпусти мене!”

— Привіт, а де Джон? — спитав він, зненацька помітивши, що третього ліжка нема.

— Джона тут уже нема, — вона ледве перевела подих.

— А Майкл що, спить? — спитав він, неуважно ковзнувши поглядом по Джейн.

— Так, — відповіла Венді, і раптом відчула, що обманює їх обох — і Джейн, і Пітера.

— Але це не Майкл, — мерщій промовила вона, щоб позбутися почуття провини.

Пітер пригледівся.

— Ага, то це хтось новенький?

— Так.

— Хлопчик чи дівчинка?

— Дівчинка.

Тепер він уже мав би все зрозуміти — але ж ні!

— Пітере, — промовила вона, затинаючись, — ти хочеш взяти мене з собою?

— Звичайно, для цього я й прилетів, — поважно пояснив він. — Ти що, забула, що настав час весняного прибирання?

Вона добре знала, що марно було б нагадувати, як багато весен він пропустив.

— Я не зможу полетіти, — зізналася вона винувато. — Я забула, як це робиться.

— Я тебе швидко навчу!

— Ой, Пітере, не варто марнувати на мене чарівний пилок.

Вона встала; і аж тепер його охопив страх.

— Що це? — закричав він і весь зіщулився.

— Я засвічу світло і ти сам усе побачиш, — сказала вона.

Мало не вперше в житті, наскільки мені відомо, Пітер по-справжньому злякався.

— Не треба, не вмикай! — закричав він.

Вона лагідно розкуйовдила волосся цього згорьованого хлопчика. Це вже була не та маленька дівчинка, що так побивалася за ним, — це була доросла жінка, яка всміхалася йому; але це був усміх крізь сльози.

Тоді вона ввімкнула світло, і Пітер побачив все. З його грудей вирвався болісний крик; і коли високе прекрасне створіння нахилилося, щоб підняти його на руки, він різко відскочив.

— Що це таке? — закричав він знову.

Вона мусила розповісти йому.

— Я виросла, Пітере. Мені вже давно не двадцять. Я стала зовсім доросла.

— Але ж ти обіцяла, що не станеш!

— Я нічого не могла зробити. І тепер я заміжня жінка, Пітере.

— Ні, не може бути!

— Так, так і є. І ота маленька дівчинка в ліжечку — моя дитина.

— Ні, це неправда!

Але він уже запідозрив, що це правда, і підійшов до сонної дитини, і заніс над нею кинджал… Але, звичайно, не вдарив. Натомість він сів на підлогу і розплакався.

Венді не знала, як його заспокоїти, хоча колись це їй вдавалося так легко. Тепер вона стала звичайною жінкою, і вибігла з кімнати, щоб все обдумати.

А Пітер все плакав і плакав, і ось його плач потривожив Джейн. Вона сіла в ліжку і зразу зацікавилась ним:

— Хлопчику, — спитала вона, — чого ти плачеш?

Пітер підвівся з підлоги і вклонився їй, і вона теж вклонилася йому зі свого ліжечка.

— Привіт, — сказав він.

— Здоров, — відповіла Джейн.

— Мене звати Пітер Пен, — сказав він.

— Ага, я знаю.

— Я прилетів за своєю мамою, — пояснив він, — щоб взяти її зі собою в Небувалію.

— Знаю, — сказала Джейн. — Я тебе чекала.

Коли знічена Венді повернулася, то застала Пітера на бильці ліжка — він щось захоплено вигукував, а Джейн у нічній сорочці літала попід стелею в невимовному захваті.

— Вона — моя мама, — пояснив Пітер, а Джейн опустилася і стала поряд з ним, і на личку її був той пильний дівчачий вираз, який він так любив.

— Йому так потрібна мама! — сказала Джейн.

— Так, я знаю, — засмучено зітхнула Венді, — я знаю це, як ніхто інший.

— До побачення, — сказав Пітер Венді і піднявся в повітря, і безсовісна Джейн підлетіла до нього — тепер політ став для неї найлегшим способом пересування.

Венді підбігла до вікна.

— Ні, ні! — кричала вона.

— Але ж це тільки на весну, на час весняного прибирання, — попросила Джейн, — він хоче, щоб я завжди допомагала йому з весняним прибиранням.

— Якби-то я могла полетіти з вами, — зітхнула Венді.

— Але ж ти сама бачиш, що тобі ніяк не виходить літати, — сказала Джейн.

Звичайно, Венді врешті дозволить їм полетіти разом. Наш останній погляд застав її у вікні — вона дивиться дітям услід, проводжаючи їх очима у небі, аж поки вони не стають малесенькі, як дві зірочки.

Дивлячись на Венді, можна помітити, що її волосся біліє, а її постать дедалі меншає, бо все це сталося давним-давно…

Джейн стала звичайною дорослою жінкою, у неї тепер є дочка на ім’я Маргарет; і щовесни Пітер, коли не забуде, прилітає за Маргарет і забирає її зі собою у Небувалію, де вона розповідає йому казки про нього ж, а він їх жадібно слухає.

Коли Маргарет виросте, у неї теж буде донька, яка теж стане Пітерові названою матір’ю, — і так триватиме вічно, поки діти залишатимуться веселими, наївними і безтурботними.

Пітер Пен у Кенсінгтонських Садах

Розділ 1. Пітер Пен

Спитай свою маму, чи знала вона Пітера Пена, коли була маленькою, і вона відповість: “Аякже, звичайно, знала”.

А ще спитай, чи їздив він верхи на козі, і вона відповість: “Що за пусте питання — авжеж їздив!”

І якщо ти спитаєш бабусю, чи знала вона Пітера Пена, коли була маленька, вона також відповість: “Ну звичайно, знала”.

Але якщо спитаєш її, чи бачила вона його верхи на козі — тут уже бабуся відповість, що ніколи не чула про якусь-там козу. Може, вона просто забула — так, як іноді забуває твоє ім’я і називає тебе Мілдред, тобто так, як твою маму. Однак навряд чи могла вона забути таку важливу персону, як коза. Отже, виходить, що коли твоя бабуся була дитиною, Пітер кози ще не мав. А це доводить, що починати історії про Пітера Пена з кози (як це робить більшість оповідачів) так само безглуздо, як натягати шкарпетки поверх черевиків.

А ще це доводить, що Пітер ду-у-уже-дуже старий (хоч насправді вік його ніколи не змінюється, і роки для нього не існують). Насправді йому один тиждень від роду, і хоча він народився дуже-дуже давно, у нього ніколи не було дня народження, ані навіть найменшого шансу колись його мати. Причина в тому, що Пітер утік з людського світу, коли йому виповнилося