Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

— Людська, — ще раз понюхав вовкулака, — але давня, тижнів зо три як розлита. Мабуть, і всередині була, — ніздрі Топчія нервово сіпалися.

— Треба подивитися, що у льосі, — сищик запалив гасницю і став на сходи. — Посвітіть! — передав лампу околодочному і почав спускатися до ями.

Топчій почекав, поки Олександр Петрович спуститься, припав до підлоги і передав шефу ліхтар. Льох виявився чималим. Стіни ховала темрява. Було видно лише Тюрина у колі світла.

— Точно кажуть: лаврські як кроти, не дивно, що тут гмур оселився, — сказав відживлений, освітлюючи приміщення. — Що ви дізналися про ченців з людей? Розговорили когось зі служок?

— Химерний тута монастир, — відказав вовкулака. — З Теофілом було троє homo sapiens. Крім нього, брати Протасій і Назарій. Останній — дитя зовсім, ще б жити і жити. Ну, як брати — побратими, — сам себе виправив вовкулака. — Смішна історія. Мені Клим Уткін з Подільської дільниці… Знаєте Клима? На одну ногу шкутильгає?

З льоху долинув роздратований рик. Тюрин знав, що як не зупинити, Топчій розповість про всю родину до третього коліна.

— Добре-добре, — схопився вовкулака. — Отже, про що я? А, так! Протасій до чернецтва був злодюжкою, жив на Подолі з чаклункою, що заробляла приворотним зіллям, у неї ж ховав награбоване. Якось несподівано повернувся зі справи і застукав коханку з товаришем. Той, ясна річ, почав заливати. Мовляв, то все зілля, я б ніколи. Але Протасій не повірив. Одним махом їх і порішив, як курку на Великдень. Нє, його не скрутили, бо ніхто не вмер. Товариш його встиг нову довбешку відростити, яко багатоголовий змій, а відьма виставила замість себе цукрову бабу. Це у нас таке з макухи від червоного цукру, що на сухе варення йде, ліплять. Отак-о відьми зроблять фігуру, рівно як голема з глини, прокажуть закляття — і на тобі: хош яка подоба. І чоловіків ліплять. Особливо якщо тихцем треба від жінки втекти, то сам бог велів цукровика замість себе лишити. Правда, діє недовго. Їх ще тому снігурками називають, — зареготав околодочний, але лише на мить. Зрозумів, що бовкнув зайвого. — Але з тої пригоди Протасій засумував і аж постригся. А Назарій, кажуть, був банщиком у Каплера на Ярославській. Ото у лазнях і роззнайомилися, так Назарій за Протасієм і підв’язався як названий брат.

З-під землі долинув дзенькіт скла і лайка відживленого.

— Знайшли щось? — нетерпляче запитав Топчій, коли з льоху показалося перемащене у павутиння і бруд синє обличчя Тюрина.

— Він тут кров зберігав. Людську, — відказав Олександр Петрович. — Куплену в аптеці за ліцензією упиря.

— Це ви все за плямами визначили? — здивовано гикнув помічник.

— Ні, з оцього, — Олександр Петрович підняв затиснутий у руці скляний штоф зі слідами засохлої крові й етикеткою з адресою банку крові. — Дізнайтеся, як це людина могла купити кров? Заразом попитайте, що той Теофіл був за один. Може, мав родину за стіною, друзів?..

Не встиг Парфентій перейняти пляшку, як у дверях показався черговий гість.

— А що ви тут таке робите? — молодий чернець густо почервонів і швидко закліпав великими, наче у теляти, очима.

— Ви, мабуть, брат Назарій? — оцінив вік ченця Тюрин і завів за спину знахідку. — Служка мій має пристрасть до гріховного напою, — сищик кинув повний щирого гніву погляд у бік Топчія. Той мав охороняти двері. — Так от — наказав вилити отруту і простояти сім діб навколішках з покаянною молитвою.

Тюрин демонстративно віддав пляшку і виштовхав помічника у плечі.

— Суворий ти, брате Олександре, — гарне обличчя юнака випромінювало цікавість. — А я прийшов на вечірню тебе провести, запитати, чи маєш які треби. Теофіл просто людиною був, а ти… — в очах Назарія промайнуло добре знайоме сищику замішання. — І що ж то з нашим братом Теофілом стало, упокій його душу… — знову запнувся молодик.

— Подейкують, зійшла на нього велика благодать?

— О так! Благословенна наша обитель.

— А ти, брате, те диво бачив? — обережно запитав відживлений, спостерігаючи, як очі юнака бігають келією у пошуках цікавинок. «З тих, хто зазирає до чужих баняків на плиті», — Тюрин поглядом оцінив молодого ченця.

— Увесь монастир уздрів! — Назарій діловито пройшовся кімнатою, заглянув до льоху. — Першими брати-людиноподібні Василь-пісник із Захарієм-травником зауважили, а потім уже і решту прикликали. — Ми з Протасієм, звісно, не барилися, — на згадку про друга блаженна посмішка розлилася по обличчю юнака. — І раптом встав Теофіл перед нами! — чернець мальовничо змахнув руками і навіть підстрибнув на місці. — Мене Паладій відіслав собор сповістити. А коли я повернувся, браття вже Теофіла по печерах шукали. З того дня яко крізь землю провалився. І не знаю, чи правильно, що ти оце його келію переймаєш. А як повернеться?

— Може, вирішив монастир лишити — вийшов іншим ходом та й по ньому? — безневинно запитав Тюрин.

— Немає з печер іншого виходу. Це ти казок наслухався, — насварився пальцем Назарій, — ніби ходи аж до Новгорода йдуть. Але то все байки. Марко Проклятий точно знає. Та й Теофіл чимало часу під землею провів. Любо то йому було.

— Під землею сидіти?

— Ні, — поглянув на Тюрина Назарій, як на сільського дурника, і з придихом додав, — досліджувати. Історію Лаври любив, печери, ходи вивчав.

— Мабуть, сильний розум мав брат наш Теофіл? — Тюрин покірно схилив голову і кивнув на книжки. — Така похвальна пристрасть до історії.

Молодший брат потиснув плечима, для годиться підійшов до столу, ліниво торкнувся палітурок, підсліпувато втупив очі у відбиток п’ятірні на стіні, що лишив Тюрин, досліджуючи тиньк, хмикнув, ніби це було не менше диво, ніж воскресіння Теофіла, і повільно відповів.

— Міцний тілом був. Як оце ти, брате, — Назарій облизав м’яким поглядом відживленого, аж Тюрину стало не по собі. — Міг Іллю-стовпника на плече підняти. Але потаємний. Часто у місто випрошувався.

— І що ж шукав у місті брат наш Теофіл?

— Не знаю, — розчаровано знизав плечима чернець. — Але дивно, що тебе то так цікавить, — гарні очі хитро блиснули.

— Я ж його місце переймаю, — добродушно проказав Тюрин.

Назарій подивився на відживленого, наче роздумував, чи вартий той уваги, і з милою посмішкою зауважив:

— Хіба Василь-пісник знає. Багато часу за розмовами провели.

— Упир-схимник? — спохмурнів Олександр Петрович. Згадав позначену сторінку в Житіях.

— Тільки ти не виказуй мене, але у них спільний гріх був, — Назарій довірливо нахилився до Тюрина і майже одразу відсахнувся, по-дівочому прикривши носа рукою. — Теофіл розкоші любив, — чернець кивнув у бік льодовника, — а Василь у нас знаний багатій. Хоч і грошей своїх нікому не показує.

III

Дерев’яна церковця порипувала, як стара, в якої не лишилося