Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

не висунув питання: навіщо було справляти його? — немовби автор повинен був писати свою комедію наосліп і не знаючи сам, до чого вона і що вийде з неї. Дайте ж йому хоч крихту розуму, в якому ви не відмовляєте жодній людині. Адже, мабуть, є причина кожного вчинку, навіть і в дурної людини.

Всі дивляться на нього з подивом.

Петро Петрович. Михайле Семеновичу, поясніть: це щось незрозуміло.

Семен Семенович. Це пахне якоюсь загадкою.

Перший комічний актор. Та як же справді ви не помітили, що «Ревізор» без кінця?

Микола Миколайович. Як це без кінця?

Семен Семенович. Та який же ще кінець? П’ять дій; шість у комедії не буває. Хіба нова сварка на додачу?

Петро Петрович. Дозвольте, однак, зауважити вам, Михайле Семеновичу, що ж воно за п’єса, яка без кінця? я питаю вас. Невже і це в законі мистецтва? Миколо Миколайовичу! Та це ж, по-моєму, означає принести, поставити перед усіма замкнуту шкатулку й питати, що в ній лежить?

Перший комічний актор. Ну, а що, як вона поставлена перед вами для того саме, щоб потурбувалися самі відімкнути?

Петро Петрович. В такому разі треба принаймні сказати це; або ж просто дати ключа в руки.

Перший комічний актор. Ну, а що, як і ключ лежить тут-таки, біля шкатулки?

Микола Миколайович. Годі говорити загадками! Ви що-небудь знаєте. Мабуть, вам автор дав в руки цього ключа, а ви тримаєте його і секретничаєте.

Федір Федорович. Оголосіть, Михайле Семеновичу; я не на жарт зацікавлений знати, що справді може тут критися! На мої очі, я не бачу нічого.

Семен Семенович. Дайте ж відкрити нам цю загадкову шкатулку. Що це за чудна така шкатулка, яка, невідомо для чого, нам піднесена, невідомо для чого, перед нами поставлена, і, невідомо для чого, від нас замкнена?

Перший комічний актор. Ну, а що, як вона відкриється так, що здивуєтеся, як не відкрили самі? і що, як у шкатулці лежить річ, яка для одних, наче старий гріш, що вийшов з ужитку, а для інших, наче ясний червінець, котрий вік у ціні, хоч би як змінювався на ньому штемпель?

Микола Миколайович. Та годі вам з вашими загадками! Нам подавайте ключа й нічого більш!

Семен Семенович. Ключа, Михайле Семеновичу!

Федір Федорович. Ключа!

Петро Петрович. Ключа!

Усі актори й актриси. Михайле Семеновичу, ключа!

Перший комічний актор. Ключа? Та чи приймете ви, панове, цього ключа? Можливо, жбурнете його геть, разом зі шкатулкою?

Микола Миколайович. Ключа! не хочемо більше нічого слухати. Ключа!

Усі. Ключа!

Перший комічний актор. Будь ласка, я дам вам ключа. Від комічного актора, ви, можливо, не звикли чути таких слів, та що ж діяти? цього дня серце моє розгорілося, мені стало легко, і я ладен все сказати, що тільки є в мене на душі, хоч би як ви сприйняли слова мої. Ні, панове, не давав мені автор ключа, але бувають такі хвилини стану душевного, коли стає самому зрозуміло те, що раніше було незрозумілим. Знайшов я цього ключа, і серце, моє говорить мені, що він той самий; відімкнулась передо мною шкатулка, і душа моя говорить мені, що не міг мати іншої думки сам автор.

Придивіться-но уважно до цього міста, яке виведене в п’єсі! Усі до одного згодні, що такого міста нема в усій Росії: не чувано, щоб де були у нас чиновники усі до одного такі потвори; хоч два, хоч три буває чесних, а тут жодного. Словом, такого міста нема. Чи не так? Ну, а що, як це наше ж душевне місто[81], і сидить воно в кожного з нас? Ні, поглянемо на себе не очима світської людини, — адже не світська людина вирече над нами суд, — поглянемо хоч скільки-небудь на себе очима того, хто покличе на очну ставку всіх людей, перед яким і найкращі з нас, не забудьте цього, потуплять з сорому очі свої, та й подивимось, чи стане у кого-небудь з нас тоді духу спитати: «Та хіба у мене пика крива?» Щоб не злякався він так власної кривизни своєї, як не злякався кривизни усіх цих чиновників, яких щойно бачив у п’єсі! Ні, Петре Петровичу, ні, Семене Семеновичу, не кажіть: «це старі розмови», або: «це вже ми самі знаємо!» Дайте ж, нарешті, вже й мені сказати слово. Що ж, справді, немовби я живу тільки для блазнювання? Ті речі, що їх нам дано для того, щоб пам’ятати їх вік, не повинні бути старими: їх треба сприймати як новину, немовби вперше тільки чуємо, хоч би хто їх проголошував нам, — тут нема чого дивитися на особу того, хто говорить їх. Ні, Семене Семеновичу, не про красу нашу має бути мова, але про те, щоб справді наше життя, яке звикли ми вважати зі комедію, та не закінчилося б такою трагедією, якою не закінчилася ця комедія, що її оце зіграли ми. Що не кажи, страшний той ревізор, який чекає нас біля дверей домовини. Ніби не знаєте, хто цей ревізор? Чого прикидатися? Ревізор цей наша пробуджена совість, яка змусить нас раптом і одразу поглянути пильно на самих себе. Перед цим ревізором ніщо не сховається, бо, іменним вищим повелінням, його послано й повідомлено буде про нього тоді, коли вже й кроку не можна буде ступити назад. Раптом відкриється перед тобою, у тобі ж відкриється таке страховище, що з жаху волосся догори стане. Краще ж зробити ревізію всьому, що тільки є в нас, на початку життя, а не наприкінці його — замість марних розглагольствувань і вихвалянь, та побувати тепер-таки у неподобному душевному нашому місті, яке в кілька разів гірше всякого іншого міста, — в якому безчинствують наші пристрасті, як потворні чиновники, крадучи скарби власної душі нашої! На початку життя взяти ревізора і з ним під руку переглянути все, то тільки є в нас, — справжнього ревізора, не підробного, не Хлестакова! Хлестаков — перодряп, Хлестаков — легковажна світська совість, продажна, облудна совість; Хлестакова підкуплять як раз наші ж, що в душі нашій живуть, пристрасті. З Хлестаковим під руку нічого не побачиш у душевному місті нашому. Дивіться, як кожний чиновник з ним у розмові викрутився спритно і виправдався, — вийшов мало не святим. Думаєте, не хитріше за всякого шахрая-чиновника кожна пристрасть наша? І не тільки пристрасть, навіть найпустіша, по́шла яка-небудь звичка. Так спритно перед нами викрутиться і виправдається, що, чого доброго, вважатимеш її за чесноту, і