Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Напруження виникло тільки на зворотному шляху. У міру наближення до Менема Дженні дедалі більше занурювалася в себе. Розмова, яка текла так плавно, без зусиль, спочатку стала якоюсь відчуженою, а потім і взагалі вичерпалася.

— Усе гаразд? — запитав я, пригальмувавши біля її дому.

Вона кивнула, але якось надто швидко.

— Гаразд, добраніч, — поспішно сказала вона, відчиняючи дверцята машини. Проте не виходила, вагалася. — Слухай, вибач, я просто… не хочу нічого пришвидшувати.

Я заціпеніло кивнув.

— Ні, тобто маю на увазі… не те що я не хочу… — вона глибоко вдихнула, — просто ще не зараз, добре? — невпевнено всміхнулася до мене. — Ще ні.

Я не встиг відповісти, а вона нахилилася, поцілувала мене — легкий доторк губ — і зникла в будинку. У мене перехопило подих, я відчував і піднесення, і провину водночас.

Але її слова закарбувалися в мені з іншої причини.

«Ще ні». Відповідь, яку дала мені Лінда Єйтс, коли я запитав, чи снилася їй Лін. Днями я знову бачив Лінду, коли в тимчасовому затишші все селище чекало, чи щось трапиться. Вона з заклопотаним обличчям поспішно йшла головною вулицею й не помітила мене, аж доки між нами не залишилося два-три ярди. Тоді вона різко зупинилася.

— Привіт, Ліндо, як там хлопці?

— Чудово.

Я вже збирався був іти далі, але вона гукнула мене:

— Докторе Гантер…

Я чекав. Вона швидко роззирнулася навколо, переконуючись, чи ніхто не підслуховує.

— Поліція… Ви їм ще допомагаєте? Як тоді казали?

— Часом.

— Ви щось знайшли? — різко кинула вона.

— Даруйте, Ліндо, ви ж знаєте, я не можу вам цього сказати.

— Але вони її ще не знайшли? Ви знаєте? Лін?

Причина її запитань — це явно не проста цікавість.

— Ні, наскільки я знаю.

Вона кивнула, але, здавалося, не заспокоїлась.

— А що? — запитав я, хоча вже почав здогадуватися.

— Нічого. Просто запитала, — пробурмотіла вона й поквапилася далі.

Я дивився їй услід, збентежений зустріччю. Було тривожне відчуття, що вона шукала не новин, а підтвердження. І не треба було казати, якого саме. Подібно до Саллі Палмер, Лін Меткалф з’явилася в її снах.

Але я відкинув цю думку. Надто довго я прожив у Менемі, якщо починаю довіряти снам — чи то її, чи то моїм. Легко було залишатися самовдоволеним. Мій власний сон останнім часом ніщо не порушувало, наяву думки кружляли навколо Дженні та майбутнього. Я почувався, наче знову вибираюся на поверхню, до свіжого повітря, після довгого перебування під землею. Егоїстично, всупереч усьому, проте важко було опиратися оптимізму.

Та в середині наступного тижня ця інерція перервалася: знайшли відповідні записи дантиста, визначили особу знайденого трупа молодого чоловіка. Два­дцятидворічний Алан Редкліфф, магістрант-еколог із Кенту, зник п’ять років тому. У цих краях він вивчав місцевість навколо Менема. Певною мірою і сам став її частиною. Коли оприлюднили його фото, дехто в селищі навіть пригадав його: привабливий молодик із чарівною усмішкою. За ті кілька тижнів, як він жив у своєму наметі на болотах, обличчя його частенько бачили в селищі, де він прикрашав буденність місцевих дівчат, аж доки не поїхав.

Тільки не поїхав він нікуди.

Менем на цей новий розвиток подій відреагував майже без коментарів. Коли ідентифікували загиблого та з’ясували його зв’язок із місцевістю, навіть не треба було пояснювати очевидне: розташування тіла не можна списати з рахунку як випадкове. Селище більш не може дистанціюватися від цього — в прямому сенсі слова — скелета з минулого.

Цей новий несподіваний удар затьмарив усі інші події. Та коли ще й цю новину не повністю перетравили, прийшла нова, набагато гірша.

Я саме збирався розпочати вечірній прийом пацієнтів, як мені зателефонували. З Маккензі я говорив напередодні, коли визначили особу студента, й те, що я спочатку подумав, наче розмова стосуватиметься саме того хлопця, свідчить про те, як розслабився. Навіть коли інспектор сказав, що я потрібен йому терміново, я не побачив зв’язку.

— У мене ж прийом починається, — я притискав телефон плечем та підписував рецепт. — Почекати не може?

— Ні, — відрізав він.

Почувши пряму відповідь, я припинив писати.

— Ви потрібні мені просто зараз, докторе Гантер. Якнайшвидше, — додав він, щоб згладити грубість. Але було чутно, що йому зараз не до ввічливості.

— Що трапилося?

Пауза. Мабуть, він зважував, скільки можна мені сказати через стаціонарний телефон.

— Ми знайшли її, — нарешті відповів він.

Навколо нас існує сто тисяч видів мух. Різноманітних форм, розмірів, з різним життєвим циклом. М’ясні мухи, сині та сірі — найбільш відомі, частина родини Calliphoridae. Вони виводяться на органічній матерії в стадії розпаду. Гнила їжа, фекалії, падло. Майже всюди. Люди здебільшого не бачать у них сенсу. Мухи дратують, розносять заразу, бо готові харчуватися як свіжими фекаліями, так і вишуканими стравами, на які відразу ж і відригують.

Але, як кожна частина природи, вони виконують свою функцію. Відразливі й осоружні, мухи відіграють важливу роль у розпаді органічної матерії, допомагають прискорити процес розкладання, повертають мертве тіло до природних речовин, з яких воно й складається. Їхня природа підкоряється своєму циклу. Отже, в їхній цілеспрямованій відданості своїй справі простежується певна елегантність. Далеко не зайві у великому колообігу всього, вони важливіші за колібрі чи оленя, якими одного дня харчуватимуться. А з точки зору криміналістики, мухи — не просто неминуче зло; вони неоціненні.

Я їх ненавиджу.

Не тому, що вони дратують мене чи викликають огиду, хоча я застрахований від цих аспектів не більше, ніж будь-хто інший. І навіть не тому, що вони нагадують про нашу остаточну долю. Я ненавиджу їхній звук.

Музику мух стало чутно, ще коли я пробирався болотом. Спочатку це було майже тілесне відчуття, навіть не слухове — тихе дзижчання, яке здавалося частиною самої спеки. У міру того як я наближався до центру активності, шум поширювався, перетворювався на безглуздого ідіотського дрона, який наче постійно коливався на висоті, фактично не рухаючись. Повітря наповнилося комахами. Я відмахувався від тих, кого привабив піт мого обличчя, але тепер до них приєдналося дещо інше.

Запах був одночасно знайомим і відразливим. Я намазав верхню губу ментолом, але запах пробивався. Якось я чув, що його порівнюють із прогірклим сиром, залишеним пітніти на сонці. Не так, не зовсім так. Але це найближчий з можливих описів.

Маккензі кивнув, побачивши мене. Слідча група в захисних костюмах продовжувала працювати мовчки, похмурі обличчя почервоніли й вкрилися потом. Я придивився до предмета, який був причиною всієї цієї діяльності — і спітнілих поліціянтів, і несамовитого рою мух.

— Ми ще не забрали тіло, — сказав Маккензі. — Я хотів дочекатися вас.

— А патологоанатом?

— Був, пішов. Каже,