Нікколо Макіавеллі - Про військове мистецтво, Нікколо Макіавеллі

Ганнібал, який спалив всі околиці Риму, не зачепив тільки володінь Фабія Максима, а Коріолан, підійшовши до Риму з військом, пощадив майно патриціїв, між тим як все, що належало плебеям спалили й розграбували. Метелл, керувавший військами у війні з Югуртою, переконував усіх послів, які приходили до нього від Югурти, видати царя; він писав їм про це листи і в короткий час домігся того, що Югурта вже не вірив нікому зі своїх радників і всіх їх різними способами знищив. Коли Ганнібал знайшов притулок у Антіоха, то римські посли вступили з ним в такі довірчі переговори, що Антіох стривожився і перестав слухатися його порад. З іншою метою, саме для поділу ворожих військ, найкраще вторгнутися у ворожі землі і цим самим змусити противника полишити війну і поспішити на захист своєї країни. Так робив Фабій, який воював проти об’єднаних сил галлів, етрусків, умбрів і самнітів. Тит Дідій, сили якого були значно меншими за ворожі, чекав з Риму на підкріплення легіону, але вороги приготувалися загородити йому дорогу. Щоб не допустити цього, консул оголосив по всьому війську про призначення бою на наступний день; потім він дав можливість втекти деяким полоненим, які, в свою чергу, розповіли про його наказ у себе в таборі і справили цим таке враження, що ворог, через побоювання свого ослаблення, відмовився від спроби перегородити дорогу римському легіону, благополучно приєднався до військ Дідія. Полководець досяг своєї мети, котра полягала не в розділенні ворожих сил, а в подвоєнні своїх власних.

Деякі вожді, щоб змусити противника розділятися, дозволяли йому заглибитися в свою країну і навіть заволодіти багатьма містами, щоб необхідність залишати в них гарнізони зменшила його військо; користуючись такою роздробленістю, вони переходили в наступ і перемагали. Інші, підготовляючи вторгнення в якусь область, вдавали, що збираються йти в зовсім інший бік, і робили свою справу так майстерно, що з’являлися раптово і захоплювали край раніше, ніж ворог міг прийти на виручку. Противник, не знаючи, повернеш ти знову до місця, якому загрожував спочатку, змушений залишати там війська і водночас рятувати інший пункт, а тому він часто не захищав ні того, ні іншого.

Далі, полководець повинен вміти майстерно придушувати хвилювання і залагоджувати сварки, що почалися між солдатами. Найкраще в таких обставинах — покарати ватажків, але при цьому необхідно захопити їх так швидко, щоб вони навіть не встигли озирнутися. Якщо вони знаходяться далеко, виклич до себе не тільки винних, але і всю військову частину, щоб організатори не здогадались про підготовану їм кару і не встигли втекти, а, навпаки, самі полегшили б тобі суд і розправу. Якщо все сталося у тебе на очах, оточи себе надійними військами і втихомирюй заколот з їхньою допомогою. Якщо між солдатами починаються сварки, найкраще послати їх у бій; небезпека відразу відновить мир. Однак треба сказати, що єдність підтримується у війську насамперед авторитетом головнокомандувача, і створюється вона тільки за допомогою його таланту, бо на війні повагу вселяють не рід і не влада, а лише талант. Начальнику слід насамперед карати солдатів і платити їм платню; якщо немає платні, неможлива і кара. Солдата, якому не платять, не можна карати за грабіж, тому що він не може не грабувати, якщо хоче жити. Навпаки, якщо ти йому платиш, але не караєш, солдат нахабніє і перестає з тобою рахуватися; ти вже не можеш змусити себе поважати, а неповага до керівника веде прямо до заколотів і розбратів, тобто до загибелі війська.

У полководців давнини була ще одна турбота, від якої сучасні майже абсолютно звільнені, — це роз’яснення вигідно для себе поганих пророцтв; стріла, що впала в табір, затемнення сонця або місяця, землетрус, падіння начальника з коня — все це тлумачилося солдатами як поганий знак і вселяло в них такий страх, що, якби в цю хвилину відбувався бій, поразка була б неминучою. Тому античні полководці в таких випадках розтлумачували те, що сталося, солдатам, зводячи подію до її природної причини, або тлумачили ці випадковості на свою користь. Коли Цезар впав при висадці на африканському березі, він вигукнув: «Я взяв тебе, Африко!». Багато інших пояснювали солдатам причину затемнень місяця або землетрусу. У наш час все це неможливо як через те, що нинішні солдати не такі забобонні, так і тому, що наша релігія взагалі виключає подібні страхи. Якби щось таке все ж сталося, треба наслідувати приклад древніх. Якщо на тебе йде противник, озлоблений до останньої межі голодом, злиднями чи сліпою люттю, залишайся в таборі і, наскільки це можливо, уникай битви. Так чинили лакедемоняни у війні проти мессенян і Цезар у війні проти Афранія і Петрея. Консул Фульвій, який керував військом, що діяло проти кімврів, кілька днів поспіль вступав з ними в кінні сутички і помітив, що ворог завжди виходив з табору для переслідування. Влаштувавши позаду ворожого табору засідку, він знову напав кіннотою на кімврів, а коли ті вийшли з окопів на переслідування, Фульвій раптово кинувся на ворожий табір і розгромив його.

Дуже корисною виявлялася й інша хитрість. Перебуваючи на очах у противника, командувач роздавав своїм військам стяги, схожі на ворожі, і посилав їх грабувати власну країну. Ворог приймав їх за підкріплення, яке прибуло до них, приєднувався до загонів, які грабували, втрачали бойовий порядок і цим давали можливість себе розбити. Таким прийомом з успіхом користувалися Олександр, цар Епірський, у війні з іллірійцями і сіракуз Лептин проти карфагенян. Багато хто домагався перемоги тим, що прикидався заляканим, і кидав табір з усіма стадами і вином, даючи ворогові об’їстися і напитися, а потім нападали на знесилених від обжерливості ворожих солдатів і розбивали їх. Так діяла Таміріда проти Кіра і Тиберій Гракх проти іспанців. Інші намагалися полегшити собі успіх тим, що отруювали вино і їжу.

Я вже говорив вам, що не зустрічав у древніх згадок про звичай висилати вночі велітів за табірні укріплення, і пояснював це бажанням попередити можливу небезпеку. Часто виявлялося, що навіть вдень причиною поразки були веліти, вислані для спостереження за ворогом; їх брали в полон і силою примушували подати сигнал виклику своїх з табору, а війська, які виступали на цей знак, винищувалися або захоплювалися.

Для обману противника корисно іноді міняти якусь сталу твою звичку, бо ворог, знаючи її, погодить з нею свої дії і цим себе губить. Так одного разу вчинив начальник, який завжди сигналізував своїм про наближення ворога