Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

Ой, попід гай зелененький!

Ой, попід гай зелененький

Ходить Довбуш молоденький,

Ходить Довбуш молоде-енький!

Місцеві хлопці, котрі допомагали на місці, знали її всю, від початку до кінця, всякий раз старанно виконуючи куплет за куплетом й навіть повторюючи останній рядок кожного, як, мабуть, і належить. Олекса, як і решта киян, не спромігся вивчити навіть половини. Та один куплет, вірніше — його зміст, таки зачепив. І тепер, знаючи — ось він, наближається, підняв руку, закликаючи Марію помовчати й дослухатися.

Нарешті знаменитий опришок Олекса Довбуш почав ламати двері хати своєї коханки Дзвінки, а її чоловік Штефан схопив заряджену рушницю й пальнув у зухвальця просто через двері. Чоловічі голоси гучно затягнули:

Як поцілив в праве плече!

Як поцілив в праве плече,

А з лівого крівця тече,

А з лівого крівця те-ече!

— Чула? — швидко запитав Олекса, і, не дочекавшись відповіді, сказав переможно: — Чула!

— Ну, чула, й не раз. А чому ти так збудився?

— Хіба не ясно? — Олекса відсторонив від себе Марію, сів, узяв її руку, притулив собі трошки нижче правого плеча. — Ось, права сторона. Пісня, яку тут постійно співають, має під собою реальну основу, прочитай у будь-якому підручнику. Ліньки підручник брати — залізь у Інтернет. Коротше, Олекса Довбуш, котрий уже за життя був у цих краях народним героєм, загинув у ніч на 24 серпня 1742 року. Дивний збіг, це ж наш День Незалежності, але навряд чи хтось про це думає тепер. Тоді ж до нашої політики… А, пусте! — відмахнувся він, сам захопившись власного ідеєю. — Я трошки про це читав. Хотів писати сценарій про Довбуша, серйозний сценарій, великий. Але не банальний. І ось пісня, Марічко, мені підказала, як треба.

— Треба — що?

Олекса знову зітхнув, не пускаючи її руки.

— Дивись. Повторюю ще раз. Довбуша, реального Довбуша, застрелив Штефан Дзвінчук. На таких в Італії кажуть «рогоносець». Дружина Штефана, теж, до речі, Марія, але звали її всі Дзвінкою, мала тривалий зв’язок із Довбушем. Зраджений чоловік застрелив злочинця, котрого багато років не могла знайти ані коронна поліція, ані навіть ціла армія. Ось така тобі затравка.

— Буває, — відповіла Марія.

— Буває, — легко поголився Олекса. — А чи буває так: поцілив стрілець у праве плече, а кров тече з лівого? — він перемістив дівочу руку в той бік, де билося серце. — Ліве плече, розумієш? Смертельне поранення. Хоча лупив Штефан через двері, не бачачи свого ворога, не знаючи навіть, де той стоїть! І так влучно, мов ворошиловський стрілець, із першого разу — просто в серце! Але свідчення на віки лишилися зовсім інакші. Щойно ми їх чули: поцілив у праве плече, кров потекла з лівого. Що, в гуцулів тоді були кулі зі зміщеним центром?

— Не знаю… — тепер Марія говорила вже не так упевнено. — Слухай, я ніколи й не думала про такі речі…

— Ну, а я думав, — не без гордості вимовив Олекса. — Щойно почув уперше цю довжелезну пісню, з’явилися перші запитання. Склалося все само собою.

— Що склалося?

— Історія. Ну, або заявка на історію. Не знаю, чи буде з цього колись кіно. Та свої думки з цього приводу готовий записати. Приїдемо в Київ — оформлю, почну рухати. Когось у цьому бізнесі я вже трошки знаю.

— Цікаво. Розкажеш?

— Про що саме?

— Ну, історію свою… Чому стріляли в праве плече, а куля влучила в ліве. Взагалі… Я ж нічого такого ніколи не знала сама, не цікавилась…

«Чим ти взагалі цікавилась», — ледь не вирвалося в Олекси. Та стримався, прокашлявся, набув поважного вигляду.

— Гм, ну, не хочу гратися зараз у поважного вченого…

— А в тебе й не вийде! — перебила Марічка. — Вчені отакого… отут, як ми з тобою щойно… не роблять, хаха…

— Багато досвіду в сексі з ученими? — запитав Олекса з удаваною суворістю.

— Іди в баню! Кажи давай, слухаю, цікаво.

— А цікаво — помовч! — він знову прокашлявся. — Значить, щоб не вантажити тебе непотрібним, скажу те, чого з тебе реально досить. Власне, цього було досить і з мене. Отже, уяви собі середину вісімнадцятого століття. Наша з тобою Україна розділена на дві частини. Гетьманщина лишається незалежною козацькою державою, але вже що далі, то більше ця незалежність стає формальною. Бо вже на той час майже сто років знаходиться під протекторатом Російської імперії. Так вирішила колись Переяславська Рада.

— Це я знаю, в школі вчили.

— Молодці, добре вчилися. Ось, а Прикарпаття, де ми з тобою зараз, далі лишається в складі Речі Посполитої. Тобто, під Польщею. Коли польський король Август помер, почалася, як це буває завжди, запекла боротьба за польську корону. А стабільності й без того катма. Народ, особливо селяни, незадоволені як російським царем, так і польськими шляхтичами. Довбуш зі своїми хлопцями починав, між нами кажучи, як звичайний собі рекетир. За такі слова нині патріоти можуть заплювати очі, та інакше обкладання даниною заможних євреїв не назвеш. Це вже потім він доріс до народного героя, почав скубти шляхтичів, як тепер кажуть — владу. Звісно, на певному етапі цій… в сенсі… тій владі Довбуш не як бандит, а саме, як народний герой почав сильно заважати. Там ще політика наклалася…

— Політика? І там політика?

— Завжди політика, — зітхнув Олекса. — Коротше, докладно зараз не розкажу, Марічко, бо сам ще не до кінця придумав. Але, на мій скромний погляд, усе це могло початися так…

II

Воєвода Станіславський та Немирівський, польський шляхтич Юзеф Потоцький, прямий нащадок знаменитого дворянського роду Потоцьких, ще за життя короля Августа був чи не найбільшим його прихильником.

Принаймні, так вважав сам пан Юзеф. Крім того, цей представник роду Потоцьких мав пристрасть, котру не надто афішував хоча б через те, що багато хто зі шляхетних знайомих вважав її сумнівною, навіть небезпечною. При тому, що пан Юзеф був більш, ніж переконаний: кожен, хто вголос ганив таємні науки, а тих, хто ними цікавиться, записував мало не чортові в родичі, — сам потай хотів знати своє майбутнє, звертався до медіумів та відсипав жмені червінців за власні складені гороскопи.

Перебуваючи в глибоких роздумах про свою найближчу долю, Юзеф Потоцький проводив багато часу зі своїм духівником, Томашем Зелінським. Саме від нього воєвода почув історію про те, як Карл Нерус, магістр таємних наук, склав гороскоп кардиналові Дельвіно, не отримавши