Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

Слід визнати, що ці зауваження Пушкіна про твір Чаадаева, висловлені ще перед Кюстіном, мають безперечну спорідненість з думками нашого французького автора. Наводимо уривок з його «Путєшествія в Арзрум»:

«Нарешті є більш влучний, моральний, більш згідний засіб з уваги на освіченість нашого віку: проповідь Євангелії, але до цього засобу Росія й донині не додумалась. Терпеливість сама по собі річ дуже добра, але хіба апостольство з нею несумісне? (Хіба істину дано нам на те, щоб ховати її під сподом? Ми оточені народами, що плазують у мороці дитячих помилок, і ще ніхто з нас не подумав оперезатися та йти з миром і хрестом до бідної братії, позбавленої донині справжнього світла. Чи так ми виконуємо завдання християнства? Хто з нас, муж віри та покори, наслідуватиме святих старців, що блукають по пустелях Африки, Азії та Америки в лахманах, часто без взуття, даху над головою та страви, але зогрітих теплою пильністю? — Навернення похилого рибака чи мандрівної родини чи хлопця, а згодом біда, голод, мученича смерть. Здається, для наших студених лінощів легше, замість слова живого, відливати мертві букви й надсилати самі книги до людей, що не вміють читати, ніж наражатися на труднощі та небезпеки за прикладом старовинних апостолів).

Пушкін подав з обережносте свою єретичну «кюстінівську» думку в дужках, підходячи до справи дуже здалека. В листах до Чаадаева, не призначених для цензури та друку, він висловлювався сміливіше та простіше.

Слід зазначити, що значно пізніше, пишучи свій відомий роман «Бєси», Достоєвський перекрутив цю думку Пушкіна, вкладаючи слова з цих рядків «Путєшествія» в уста Ст. Тр. Вєрховенського, що перед економ приходить до думки ширити Євангеліє серед московського народу. Достоєвський, взагалі, в усіх своїх творах наподобнював або спотворював тексти то Гоголя (промови Опіскіна та «Воплі Відоплясова» — це подекуди майже дослівно «Вибрані місця з листування з приятелями» Гоголя), то Пушкіна (Раскольніков Достоєвського, вбиваючи стару міщанку, крок за кроком наподобнюе Пушкінського Германа, що вбиває «Пікову Даму» — стару графиню...) — Отже, Вєрховєнській каже, вживаючи за своїм звичаєм двох мов:

«L’Evangile, voyez vous, desormais nous le precherons ensemble... Да я чувствую, что ето, пожалуй, ідея. Народ реліґіозен, c’est admis, но он ещо не знает «Євангелія...»

Досі Вєрховєнській лише повторює думку Пушкіна, пристосовуючи його думку не до мусульман, а до православних москалів. Дивно, що такий уважний дослідник, як Шарль Кене, не звернув уваги на впливи Пушкіна на «Бєси», отже на найбільш відомий роман Достоєвського.

Коли вже нам довелося наводити думки та вислови С. М. Соловйова про тогочасну Росію та її володаря, які своєю гостротою та виразністю перевищують навіть слова Кюстіна, то належить навести також і думки В. С. Соловйова про релігійність москалів.

На вступі до своїх «Трьох розмов», цей відомий філософ висловився дуже прихильно до «релігійних шукань» як московського народу, так і його інтелігенції, що почала творити секту «толстовців».

В. С. Соловйов писав: «Давно колись я прочитав повідомлення про нову релігію, що виникла десь у східних губерніях. Ця релігія, послідовники якої називались «вєртідірніками», або ж «діромолаями», полягала в тому, що, просверд ливши в якомусь темному куті в стіні «ізби» діру середнього розміру, ці люди прикладали до неї свої губи й багато разів настирливо до неї гукали: «Ізба моя, діра моя, спасі меня!» — Ніколи ще, здається, предмет богопошани не досягав такої крайности. Але, коли обожнювання звичайної селянської хати та просто людськими руками зробленого отвору в її стіні, є явною помилкою, то треба ствердити, що ця помилка правдива: якщо люди несамовито шаліли, то нікого вони не вводили в блуд; про ізбу вони так і казали ізба, а місце просвердлене в її стіні справедливо називали дірою.

Але релігія «діромолаїв» незабаром зазнала «еволюції» та підлягла трансформації і в новім своїм вигляді вона зберегла давнішу кволість релігійної думки та вузькість філософічних зацікавлень; зберегла колишній поземий реалізм, але загубила колишню привабливість: своя ізба одержала тепер назву «Царства Божого на землі», а діра стала називатися «новим Євангелієм», та, що найгірше, різниця між цим фальшивим Євангелієм та справжнім цілком така, як між просвердленою в дошці дірою та живим ї цілим деревом — це істотне розрізнення нові евангелиста намагались замовчати й заговорити». (В. Соловйов: «Три розговора», СПБурґ, 1901, ст. VIII-IX передмови).

Як хочете, але так з московської віри, як це зробив московський філософ, не кепкував французький маркіз, на якого тепер так злостяться москалі всяких забарвлень.

А от, що писав цей самий релігійний московський філософ про урядову, офіційну московську синодальну православну віру:

«Року 1885-го проголошено один офіційний, російським урядом виданий, документ («Правила для государственник іспитаній по юридическому факультету» — В. С), що східна церква відмовляється від своєї влади та передає її в руки царя. Ані один заступник офіційної церкви не протестував проти цього твердження, а всі дальші кроки нашого кліру можуть служити найкращим підтвердженням для цього проголошення. Зрештою, цей документ петербурзької бюрократії був лише формальним ствердженням давно існуючого фактичного стану».

Ці рядки взято з праці В. Соловйова «Святий Володимир та християнська держава», яку цей філософ написав у Франції 1888 р. та яка у французькому оригіналі була вперше видрукувана у французькім католицькім журналі «L’univers» (1888, чч. 4,11,19). У перекладі московською мовою Ґ. Рачинського її видало московське видавництво «Путь» 1913 року. Перекладено тут ці рядки з німецького перекладу Кобилінського-Єлліса («Der Heilige Wladimir und der Christliche Staat». Ferdinand Shonningh Verlag, Paderborn, 1930).

Цю свою працю «Saint Vladimir et l’etat Chretien» філософ написав з нагоди саме тоді, влітку 1888 року, святкованого урядовою Росією 900-річчя хрещення Руси в Києві 988 року. В. Соловйов зазначує, що віру св. Володимира переміг новий ідол поганської монархії (ст. 40 німецького перекладу). Мусимо ще раз наголосити, що і в цьому випадку московський релігійний філософ вживає висловів значно гостріших та виразніших, ніж їх вживав «невихований» (за словами Ніколая Палкіна) французький маркіз Астольф де Кюстін.

ДОДАТКИ

В останніх кількох розділах подаємо голоси українських, англійських, французьких, американських, італійських, німецьких, польських а також російських мислителів, що висловлювали свої погляди на Росію та росіян. Ці голоси вражаюче подібні до поглядів, що їх висловив у своїй книзі маркіз Астольф де Кюстін.

1. КЮСТІН І АВТОР

«МЕРТВИХ ДУШ»

ДО ОСІБ, ЩО БУЛИ ДУЖЕ ОБУРЕНІ ПОЯВОЮ КНИГИ ДЕ КЮСТІНА ПРО ПАЛКІНСЬКИЙ РАЙХ, НАЛЕЖАВ ТАКОЖ ГОГОЛЬ, ЯКИЙ НІБИТО ОБУРЮВАВСЯ