Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це ж чому?
— Як тобі сказати… Вони вважають, що така дружба може обійтися нашим людям дуже дорого. Адже вона стала наче більмом в очах усього степу. Та степ — то ще нічого. З сусідніми аулами можна порозумітись. А от як подивляться на нашу приязнь у Криму?
Швайка коротко кивнув.
— Я цілком поділяю вашу стурбованість, шановний…
— Але й це ще не все, — вів далі старий. — Кримський хан, може, теж змирився б із цим, адже битися з вами йому зараз не з руки. Проте за його спиною височіє сама Порта. А ви ж оружно пішли на неї, напали на турецький Синоп, пограбували їхній корабель. Такого Порта ще не пробачала нікому. Тож коли кримський хан навіть спробує заплющити очі на те, що діється в наших краях, то Порта не дасть йому цього зробити.
— Але ж ми для неї, що гіллячка в оберемку хмизу, — заперечив Рашит. — Навряд чи вона взагалі відає про наше існування.
Сафар-ага смикнув ріденьку борідку і замислився.
— На маленьку колючку теж ніхто не звертає уваги, — врешті відказав він. — До тої миті, коли на неї не наступиш. І тоді вона стає найбільшим злом…
— Сприймаю твою мудрість, шановний Сафар-ага, — вкотре схилився Швайка перед старим. — Отже, наша дружба може стати смертельно небезпечною для ваших людей. То що ти пропонуєш?
— Я не маю права пропонувати вам бодай щось, — по довгій паузі відказав Сафар-ага. — Ви ж наші гості…
— А гостей не виганяють, доки вони самі не захочуть піти, — підхопив Швайка.
Тепер уже Сафар-ага шанобливо схилився перед Швайкою.
— Я цього не казав, — зауважив він. — Навіть більше, я з тої половини аулу, яка радіє нашій дружбі. Але…
— Я тебе зрозумів, шановний, — промовив Швайка.
Ми з Барвінком лише перезирнулися. Скидалося на те, що на нас чекають якісь неприємності. Але які?
І ми почали діяти. Непомітно й невідступно, як справжні вовки. Аульські й не здогадувалися, що ми ловили кожен їхній погляд і жест, вслухалися в кожне слово.
Наступного дня Барвінок повів носом на іншого зі старійшин, тілистого Хасана-агу. Той довго мостився на коні, тоді смикнув за поводи і затрюхикав у степ з таким виглядом, наче теж зібрався на прогулянку. Ми провели його очима і вже збиралися знову повернутися писками до аулу, коли я завважив, що шановний Хасан-ага крадькома озирнувся — так, наче хотів перевірити, стежить за ним хтось чи ні. А це вже було цікаво. Тож ми з Барвінком перезирнулися і потайки подалися слідом.
Хасан-ага їхав доти, доки аул сховався за видноколом. Тоді спинився біля невисокої могили, геть порослої будяками, і тихо свиснув. На той посвист наче з-під землі вродилося трійко засмаглих до чорноти татарів. Від них і близько не пахло так, як пахло від тих татар, що ночують у шатрах. Від них відгонило багнюкою, підступністю і самотою — такий запах зазвичай іде від степових розбишак-татарів. У переднього з них були добряче обсмалені вії та брови.
— Ну що, привіз задаток? — запитав він Хасана-агу.
— Як і домовлялися, — відказав той, витяг із-за пазухи капшука і подав його обсмаленому.
Обсмалений підкинув його на руці, схвально кивнув головою.
— Підійде, — зазначив він і сховав капшука за пазуху. — І не бійся, все буде зроблено так, як ти хочеш.
— Тільки, шановні, не треба стріл, — попрохав Хасан-ага. — Стріла — то значить, що її випустив хтось із ваших. Треба чимось іншим… Таким, щоб ті гяури подумали, що це робота когось із наших, аульських, — тих, кому вже несила терпіти в себе таких гостей.
— Можна й каменюкою, — гигикнув обсмалений. — Наші хлопці каменюкою вціляють не гірше, ніж стрілою.
— Підійде, — кивнув головою Хасан-ага. — А тепер я мушу повертатися, бо клятий Швайка зі своїми людьми вже, здається, щось запідозрив. Отже, завтра вранці, так?
— Так, — запевнив обсмалений. — Тільки не затримуйся з рештою, бо нам треба якомога швидше щезнути звідсіля.
— Не хвилюйся, — запевнив його Хасан-ага. Він розвернув коня і подався назад. Їхав, і навіть мугикав про щось — так, ніби й справді повертався з прогулянки.
Відомста
Добре, що шатра, в яких зупинилися воронівці, стояли трохи осторонь від аулу. Тож нам з Барвінком не треба було качатися в кінській сечі, ми просто зачаїлися в найближчих заростях і заходилися спостерігати за кожним, хто наближався до наших козаків. Особливу увагу звертали на руки, адже тільки вони могли тримати каменюку. І нам довелося нелегко, бо до шатер підходило безліч народу: то Швайків побратим Рашит, то Сафар-ага, то ще хтось із старійшин. А найбільше було аульських хлопців, які з ранку до вечора тільки те й робили, що висвистували Грицика з друзями в степ. Проте в жодного з них не було навіть грудки, не те що каменюки, якою можна вбити людину.
А в аулі, здається, ніхто нічого не підозрював. Як і раніше, лунали жарти і сміх, рікою лилися кумис та арак, і весь вигін був усіяний недоїдками. Дійшло до того, що вічно голодні аульські пси навіть перестали звертати на них увагу.
Так минув день, і на аул накотився вечір. Затим його накрила темна ніч і стало тихо, наче у вусі. Хіба що зрідка з якогось шатра долинало сонне шемрання. Навіть аульські пси заснули так міцно, що ми з Барвінком могли викрасти будь-кого з них. Проте нам було не до псів.
Найважче, що може бути для козацького вовка, — це не сама небезпека, а очікування на неї. Особливо тоді, коли не відаєш, з якого боку її чекати і яка вона на вигляд. Тож і не дивно, що під ранок ми з Барвінком були геть виснажені. Ба навіть більше: нас підкидав у повітря найменший шурхіт, що його здіймав якийсь крихітний жучок.
Тим часом небо світлішало. Сонно потягуючись, аульські молодиці відхиляли запинала шатер і розходилися у своїх справах. Одні — доїти овець та кобил, інші заходжувалися біля багать.
За молодицями почали прокидатися чоловіки. Швайка з Грициком вийшли з шатра одночасно. Вони потяглися так, що аж кісточки захрустіли, а тоді взялися за шаблі. Так вони робили щоранку. Сталевий дзенькіт здійнявся над степом. На цей подзвін збіглося все чоловіцтво і з роззявленими ротами стежило за двобоєм. Дівчата ж, зиркнувши в той бік, сором’язливо відверталися, бо негоже татарським дівчатам роздивлятися тих, хто був оголений по пояс. А от аульські чоловіки не соромились, вони знали, чому козаки так чинять. Бо коли тебе поранять одягненого, то в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
