Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

Мій убивця був першою людиною, з якою я розмовляв у цьому місті, а ваша величність — першою жінкою, що звернулася до мене з словами.

— Тоді, — сказала з подивом Маргарита, — чому хочете ви піти звідси?

— Тому, — сказав Ла Моль, — що минулої ночі ваша величність не мали спокою, а цю ніч...

Маргарита почервоніла.

— Жільйона, — сказала вона, — вже ніч: гадаю, час уже віднести ключі.

Жільйона усміхнулась і вийшла.

— Але, — говорила далі Маргарита, — коли ви в Парижі самі, без друзів, що маєте робити ви?

— Пані, у мене їх буде багато. Коли за мною гнались, я подумав про свою матір, що була католичкою; мені здалося, що я бачу, як вона летить попереду мене дорогою до Лувра, з хрестом у руці, і я дав обітницю перейти в віру моєї матері, коли бог урятує мені життя. Бог не тільки урятував мені життя, він зробив більше: він послав мені одного з своїх ангелів, щоб я любив його.

— Але ви не можете ходити; ви не зробите й ста кроків, як упадете без сил.

— Пані, сьогодні я спробував ходити по кабінету; правда, я ходжу помалу і почуваю біль; але мені аби тільки дійти до Луврської площі, а там що буде, те буде.

Маргарита сперлася головою на руку в глибокій задумі.

— А король Наварський, — сказала Маргарита, навмисне згадуючи це ім’я, — ви не говорите більше про нього? Чи, міняючи віру, ви втратили бажання вступити до нього на службу?

— Пані, — відповів Ла Моль, бліднучи, — ви згадали справжню причину мого виходу з Лувра. Я знаю, що король Наварський у величезній небезпеці, і всього значення вашої величності, як принцеси французької, ледве вистачить, щоб урятувати його голову.

— Як, пане! — спитала Маргарита. — Що хочете ви сказати і про яку небезпеку згадуєте?

— Пані, — відповів нерішуче Ла Моль, — з кабінету, де ви влаштували мене, все чути.

— Правда, — прошептала про себе Маргарита, — пан де Гіз казав мені це.

Потім спитала вголос:

— І що ж ви чули?

— Перш за все, розмову вашої величності з братом.

— З Франсуа? — скрикнула Маргарита, червоніючи.

— З герцогом д’Алансоном, пані; потім, коли ви поїхали, розмову панни Жільйони з пані де Сов.

— І через ці дві розмови?..

— Так, пані. Ви ледве тиждень, як вийшли заміж, і кохаєте вашого мужа. Ваш муж прийде, як приходили герцог д’Алансон і пані де Сов. Він звірятиме вам свої секрети. Я не повинен їх чути, це була б нескромність... І я не можу... я не повинен... найголовніше ж — не хочу!

З тону, яким Ла Моль вимовив останні слова, з хвилювання в голосі, з замішання його Маргарита враз зрозуміла все.

— Ах, — сказала вона, — ви чули з кабінету все, що говорилось у цій кімнаті до останньої хвилини?

— Так, пані.

Слова ці він ледве видихнув.

— І ви хочете піти звідси цієї ночі, цього вечора, щоб не чути більше?

— Цієї ж хвилини, пані, якщо ваша величність зводять дозволити мені це.

— Бідненький! — сказала Маргарита голосом, повним лагідності й дивного жалю.

Здивований такою лагідною відповіддю замість гострої відсічі, яку він сподівався почути, Ла Моль підвів несміливо голову; погляд його зустрівся з поглядом Маргарити і завмер, прикутий мов магнетичною силою до повних ясного й глибокого виразу очей королеви.

— Ви почуваєте, що нездатні уберегти таємницю, пане де Ла Моль? — сказала лагідно Маргарита, що сиділа напівсхована в тіні густої завіси, відкинувшись на спинку крісла, і втішалася щастям вільно читати в його душі, тим часом як сама вона лишалась неприступною для нього.

— Пані, — сказав Ла Моль, — я людина нікчемна, я не вірю сам в себе, і щастя іншого болить мені.

— Чиє щастя? — сказала Маргарита, усміхаючись. — Ах, так, щастя короля Наварського! Бідний Генріх!

— Ви ж знаєте, що він щасливий, пані! — жваво скрикнув Ла Моль.

— Щасливий?..

— Так, бо ваша величність жалієте його.

Маргарита почала м’яти в руках свою шовкову торбинку і розпускати її золоті шнурки.

— Отже, ви відмовляєтесь бачити короля Наварського, — сказала вона. — Це ваше остаточне рішення?

— Я не смію надокучати його величності в цей час.

— А брату моєму, герцогові д’Алансону?

— О, пані, — скрикнув Ла Моль, — герцогові д’Алансону! Ні, ні, герцогові д’Алансону ще менше, ніж королю Наварському.

— Тому що?.. — спитала Маргарита, зворушена аж до тремтінння в голосі.

— Тому що хоч я уже й надто поганий гугенот, щоб бути відданим слугою його величності короля Наварського, але ще не досить добрий католик, щоб бути в числі друзів герцога д’Алансона і пана де Гіза.

На цей раз очі потупила Маргарита, відчувши, що слова Ла Моля вразили її до глибини душі: вона й сама не знала, чи слова ці приємні їй, чи неприємні.

В цю хвилину увійшла Жільйона. Маргарита глянула на неї запитливим поглядом. Жільйона теж поглядом відповіла, що все зроблено. Їй пощастило передати ключ королю Наварському.

Маргарита перевела очі на Ла Моля, що сидів перед нею в нерішучості, схиливши голову на груди, блідий, як бліда буває людина, що страждає і тілом і душею.

— Пан Ла Моль гордий, — сказала вона, — і я не зважуюсь звернутися до нього з пропозицією, бо він відхилить її безперечно.

Ла Моль підвівся, ступив крок до Маргарити і хотів стати перед нею на коліна на знак того, що він увесь в її розпорядженні; але глибокий, гострий, пекучий біль видавив сльози на його очах, і він, почуваючи, що от-от упаде, вхопився за оббивку стіни, щоб утриматись на ногах.

— От бачите, — скрикнула Маргарита, підбігаючи до нього і підхоплюючи його в свої обійми, — бачите, пане, що я вам ще потрібна.

Губи Ла Моля ледве помітно ворухнулись.

— О, так! — прошепотів він. — Як повітря, яким я дихаю, як денний світ, який я бачу!

В цю хвилину в двері Маргарити тричі постукали.

— Чуєте, пані? — злякано сказала Жільйона.

— Уже! — пробурмотіла Маргарита.

— Відчиняти?

— Чекай. Це, може, король Наварський.

— О, пані! — скрикнув Ла Моль, якому зразу вернули силу ці кілька слів, вимовлених королевою так тихо, щоб їх