Галина Пагутяк - Гіркі землі

Нижче — дорога, яка виводить з Дунаїва, але й приводить до нього, далі старий парк і за ним лікарня. То все — верхівка айсберга, перший культурний шар, під який ніхто не зазирає, бо просто нема кому. Щоб зазирнути, треба відійти на певну відстань, і тоді побачиш обриси добре укріпленої фортеці, яка може дати гідну відсіч ворогу. Якщо варвар ще не опинився у твоїй свідомості.

Сільський вчитель-удівець, що займає з донькою дві кімнати у тому двоповерховому будинку, йде дорогою вниз, майже до крайньої хати з емальованою кав’яркою по молоко. Хай мала спить, у неї канікули, хоча краще, аби дитина подивилась на ці рештки туману, що розчиняють у собі примарне давнє місто. Від асфальту йде тепло, чоловік ступає розважливо, не кваплячись, хоч мав би бути давно на городі, як усі порядні люди, а ще ліпше — коло сіна, якби мав корову. Він іде повільно, бо так легше думається, наприклад, про те, що цього літнього раю він не мав би у місті, коло тестя і тещі, втім, чорний, аж наче задимлений слід тягнеться за ним уже третій рік. І не тільки за ним, а й за Малою, яка не хоче їхати до діда з бабою у Сокаль, у те пекло. І хоч йому хочеться вірити, що вона любить їх, бо повинна любити, але то — відрізаний шмат, який всихає і колись зотліє й розсиплеться.

В хаті — стара згорблена напівбожевільна бабця, мати господині. Вона сидить коло столу на лавці, коло неї слоїк з молоком, накритий рушником. Вчитель, як завжди, нітиться перед поглядом цих безбарвних, обведених червоним очей, руки в старої ворушаться, як клешні рака, на колінах, пам’ятаючи всю перероблену роботу, хоча голова її вже не тримає нічого такого, що варто було б вимовити вголос. Він каже «Слава Йсу» і «До побачення» не до неї, а до слоїка, на якому залишається масна матова плівка, і до дверей, що скриплять. Город відразу за хатою, пнеться догори, і там видно дебелу постать Марії, що махає мотикою: цюк-цюк, наче хлоп сокирою. Не всі ще обробили бульбу, він не відстає. Зрештою, мав практику у тестя. 10 соток рабства.

Мала прокидається не від гавкоту Тузика, не від кукурікання півнів, а просто тому, що годинник, заведений ще у школі, ще не витратив свого заряду. Дівчинка проводить по кімнаті сонним поглядом, поволі впізнаючи шафу, штори на вікні, етажерку зі своїми книжками, звикає до них. В кімнаті, що служить їм за кухню і де спить тато, на столі молоко й учорашній хліб, її сніданок.

Дівчинка біжить поміж загонами бульби, латками кабачків, смужками кукурудзи та бобу. Якби вона озирнулась, то побачила б застиглі хвилі, між якими ховаються яри і хатинки, що нагадують мушлі на дні моря. Вона спурхує на покіс, з якого вже зібрали траву і досушують у копицях, щоб не шмагало по голих литках бадилля. Тато махає їй рукою, спираючись на мотику. Він у майці і вже встиг спітніти, хоч сонце ще не припікає. Їм нема про що говорити, тут нема нічого цікавого на тому городі, але вчора вони сиділи надворі й дивились на зірки.

Мала позирає на відро, повне бур’яну.

— Ні, то заважке для тебе, — каже тато. — Треба цибулю пополоти.

Мала кривиться.

— Скільки там тої цибулі, — сміється тато. — Подивися, скільки в людей.

Миршава цибуля з тонким пір’ячком ледь визирає з лободи.

— А чому в нас таке все нещасне? — питає мала. — Тому, що ми з міста?

— Може, й тому. А може, тому, що гною ми не мали, землю не вдобрювали. Ми з тобою чарівники, але не до землі.

— А до чого ми чарівники?

— До зірок. Ми вміємо розмовляти з зірками.

— Мені встидно, що в нас таке все невиросле. З нас, певно, сміються люди в селі?

— Що ти таке мелеш? — роздратовано каже чоловік. — Люди напевно розуміють, що ми ще не навчилися працювати коло землі. Але бур’яну в нас не буде. Давай працюй! По обіді підемо на став купатися.

Мала присідає навпочіпки. Спочатку виполює один край, тоді пересувається на другий, разом з травою висмикуються грудки землі. Вона не знає, що робити з тими грудками, чи повернути на грядку, чи кинути з бур’яном на купку. Бо якщо так забирати землю, то не буде в чому рости цибулі. Вона й так бідна.

— Тату, а чим можна піддобрити цибулю?

— Піддобрити? Можна набрати попелу й посипати. Знаєш, де у нас попіл? У дровітні у відрі. Добре, що ти мені нагадала.

— Вітер розвіє той попіл.

— А ми ввечері підсиплем, коли роса.

Життя стає цікавішим. А ще коли в тебе скоро день народження, і ви поїдете до Львова. Тато обіцяв. Мала дивиться у той бік, де Львів. З високої гори його, певно, можна побачити, але нема тут такої високої гори. Вони удвох усі обходили.

Сонце пече в голову. Видно, як корови вертаються з паші. Ігорко сьогодні має чергу. Той, з сьомого класу.

— Дай Боже, щастя! — каже Ігорко.

— Дякую, дай Боже й тобі! — відповідає тато. Добре, що тато є, а то мала встидалася б відповісти.

— Ну, все, — каже тато. — Досить. Йдемо обідати. З мене морозиво.

— Два морозива. Мені й тобі.

— По руках!

А потім дзвонить мобілка. Тато слухає, і на обличчі у нього застигає розгублений вираз. Мала відчуває, що у світі щось зрушується. Вона кришить в руці грудку глини, і камінець впивається їй у долоню. Та це нічого в порівнянні з тим болем, який зараз відчує її маленьке серце.

— Так. Поїду. Вже завтра?

Мала біжить, але не додому, розмазуючи брудними кулачками сльози. Не хоче слухати пояснень тата, що вони потім поїдуть до Львова, що то хіба на два тижні. У костелі відчинено. Майстри не бачать, як дівчинка пірнає у прохолодну сутінь, збігає по сходах, тоді лізе по драбині наверх вежі з забитими дошками віконцями. Тут її сховок. Спершу майстри її проганяли звідти, але потім звикли. Бо вона дівчинка, шкоди не наробить. Часом вона бере з собою книжку і читає. Тато мав їхати через місяць до Польщі на яблука. А тепер йому подзвонили, що є нагода поїхати на трускавки. За два тижні він заробить більше, ніж за місяць. А Львів? Всі знають, що вона поїде до Львова у свій день народження. І не на базар, а на