Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу

Хіґекуро, Удайсьо, шанувальник Тамакадзури

Касіваґі, То-но цюдзьо, 21—22 роки, син міністра Двору

Пані Мурасакі, 29 років, дружина Ґендзі

Хоча Ґендзі та міністр Двору вмовляли Тамакадзуру, панну із Західного флігеля, зайняти місце Найсі-но камі, але вона вагалася. Якщо вона не почувалася впевненою у своєму майбутньому, перебуваючи навіть у домі Ґендзі, якого вважала мало не своїм батьком, то на службі в палаці її могли підстерігати ще більш несподівані труднощі, як-от суперництво із Імператрицею-дружиною та ньоґо Кокіден. Її становище було надто невизначеним, бо на глибоку прихильність Ґендзі та міністра Двору вона не мала підстав сподіватися. У світі ставилися до неї зверхньо, а чимало злостивців тільки й чекали нагоди, щоб зробити з неї посміховисько. Словом, власне майбутнє здавалося їй похмурим, а оскільки була вона вже досить дорослою, щоб усе розуміти, то подумки мучилася і потай нарікала на долю. Хоча в садибі на Шостій лінії їй жилося непогано, але своєю нав’язливою поведінкою Ґендзі часом так набридав їй, що вона тільки й думала, як було б добре коли-небудь залишити його дім й нарешті звільнитися від людських підозр. Її рідний батько з поваги до почуттів Ґендзі досі не насмілювався відкрито визнати її своєю дочкою і забрати до себе. Тож вона не могла чекати від життя нічого, крім принижень і двозначних залицянь, які завдавали їй сердечного болю і ставали приводом для людського лихослів’я. А після того, як міністр Двору дізнався про її існування, життя в домі Ґендзі стало для неї ще важчим, бо той, відчувши себе вільним від всяких заборон, поводився ще безцеремонніше, через що вона все частіше крадькома плакала. Вона не мала матері, якій могла б принаймні натякнути на свої прикрощі, якщо не відкритися повністю. Батьки, названий і рідний, були надто поважними особами, тож вона ніяковіла в їхній присутності. Та й чи зрозуміли б вони її, якби вона спробувала шукати в них поради?

Того дня, коли, нарікаючи на свою злощасну долю, вона сиділа біля виходу на галерею і дивилася на прекрасне вечірнє небо, її чарівним виглядом важко було не милуватися. Краса дівчини, відтінена незвичайним світло-сірим жалобним одягом[199], який м’яко облягав її стан, здавалася такою яскравою, що служниці з усміхом на устах захоплено дивилися на неї. Саме тоді в Західний флігель зайшов Юґірі. Він був також у сірому, тільки темнішого відтінку, вбранні, що дуже личило йому, з піднятими догори на знак жалоби стрічками головного убору. Від самого початку Юґірі щиро опікав дівчину, а вона не сторонилася його, вважаючи братом. І навіть тепер, вже знаючи всю правду, та все ж не бажаючи його відцуратися, вона, за давньою звичкою, говорила з ним без посередниці через штору за завісою.

Юґірі прийшов за дорученням Ґендзі, щоб передати їй листа від Імператора. Тамакадзура писала відповідь з такою щирістю і бездоганністю, що юнака знову почало вабити до неї, може ще сильніше, ніж того ранку після буревію, коли всупереч усім правилам він закохався в неї, і тепер, уже знаючи правду, не міг вгамувати почуттів.

«Боюся, що батько, навіть віддавши дівчину на службу в палац, не відмовиться остаточно від неї і, викликаючи неприязнь до неї серед улюблених жінок у садибі на Шостій лінії, поставить її у скрутне становище», — подумав Юґірі й, ледве вгамовуючи хвилювання, з незворушним виразом обличчя багатозначно сказав: «Я хотів би повідомити вам щось таке, про що нікому не можна розповідати. То що, починати?..» Служниці, що були неподалік дівчини, відступили у глибину покою і сховалися за ширмою.

Докладно й переконливо Юґірі взявся наставляти дівчину нібито від імені Ґендзі. Звернув її увагу на те, що через незвичайну прихильність Імператора до неї вона має поводитися вкрай обережно. Не знаючи, що йому відповісти, дівчина тільки нишком зітхала. А була вона така ніжна і зваблива, що Юґірі, більше не в змозі стриматися, зауважив: «Жалобне вбрання можна було зняти вже цього місяця, але досі не знайшлося сприятливого дня. Я чув, що на тринадцятий день намічено ваш виїзд у долину річки Камо для священного обмивання. Звичайно, і я хотів би вас супроводжувати».

«Боюся, що ваша участь може надати церемонії надмірної урочистості. А я не хотіла б привертати до себе зайвої уваги», — відповідала Тамакадзура. Вона була настільки обережною, що уникала навіть розголосу про причину своєї жалоби.

«Мені прикро, що ви намагаєтеся все приховати, — сказав Юґірі. — А от я не приховую суму з того приводу, що доведеться зняти жалобне вбрання, яке нагадує мені про дорогу моєму серцю людину. Та, далебі, я досі не можу зрозуміти, яким дивним чином ви пов’язані з нею? І якби на вас не було сірого вбрання, я ні про що не здогадався б...»

«Тим паче мені, нерозумній, ще важче все зрозуміти, але, повірте, цей темний колір болісно пронизує душу...» Її задумливіший, ніж звичайно, вигляд був сьогодні особливо прекрасним. Видно, зметикувавши, що кращого випадку не трапиться, Юґірі просунув під завісу принесену гілочку конопельника[200] й промовив: «Тож і ці квіти варті вашої уваги...»[201], але одразу не відпустив гілочки, а коли дівчина мимохіть простягла до неї руку, схопив її за рукав і притягнув до себе з такими словами:

«Суцвіття конопельника

На тому ж полі

Під росою зблякло,

Тому хоч трошки, для годиться,

Пожалійте його».

«Видно, все ще не полишає надії...» — подумала дівчина невдоволено, але, вдаючи, ніби нічого не зрозуміла, відповіла, поволі відсуваючись у глибину покоїв:

«Якби ви знали,

Що в полі далеко

Випала та роса,

То приводу для скарги такої

Не мали б ніколи...

А хіба можемо ми бути ближчими одне до одного, ніж тепер?»

Усміхнувшись, Юґірі відповів: «Гадаю, ви добре розумієте, що означає бути близьким, а що — далеким... Та, мабуть, ви не уявляєте собі, як розривається моє серце навіть тепер, коли я дізнався про бажання Імператора взяти вас до себе на почесну службу. Досі я мовчав, боячись, що ви сторонитиметеся мене, але сьогодні, не в змозі більше стримуватися, вирішив нарешті відкритися вам. Ви, напевне, знаєте про почуття до вас То-но цюдзьо[202] з дому міністра Двору. О, який же я був дурний, поглядаючи на його страждання з байдужістю стороннього спостерігача! Я зрозумів це лише тепер, коли сам опинився в його становищі. Я заздрю його нинішній незворушності, адже в нього з’явилася впевненість в тому, що тепер він ніколи не розлучиться з вами. О, як би я хотів бути на його місці! Принаймні пожалійте мене!» Він довго докучав їй своїми зізнаннями, але про це не писатиму, бо вони були досить нудними.

Пані Найсі-но камі[203], яку слова Юґірі вкрай збентежили, думала лише про те, як би швидше сховатися від нього. «Яка ви немилосердна! Але ж ви, напевне, знаєте, що я не здатний вчинити щось нерозважне», — образився Юґірі, але вже не міг зупинитися, тож Тамакадзура, вимовивши: «Ой, мені щось стало зле...», зникла в глибині покоїв, і йому нічого не залишалося, як піти, голосно зітхаючи.

А втім, дуже