Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 11.2.

Поглинута роздумами про втечу, я не відразу помітила, як заміська дорога змінилася столичними вулицями, а пустельні поля — багатоповерхівками. Міша спритно маневрував у нескінченному потоці автомобілів і помітно нервував. Хлопець раз у раз лаявся собі під носа і називав інших водіїв дурними мавпами, які купили собі права, а їздити не навчилися.

Схоже, ми неабияк запізнювалися.

Я лише мовчки спостерігала за обстановкою на дорозі та інстинктивно підправляла на грудях пасок безпеки. Не дуже вже хотілося так безглуздо померти через його нерви практично біля свого дому. Ще кілька кварталів і я зможу побачити свою рідну новобудову… Сподіваюся, що це просто збіг, що весільний салон знаходиться в моєму районі. І ми дійсно їдемо обирати наряд нареченої, а не до мене в гості.

Від таких думок страх повільно перерахував мої хребці. Якщо Діма побачить Єгорку... Він все зрозуміє. Зрозуміє і невідомо, як відреагує. А я не хочу такого батька синочкові. Не хочу, щоб колишній мав з ним щось спільне, крім ДНК. Він не заслуговує на таку чудову дитину, як Єгор. Нехай Діма і надалі не знає про існування сина. Тому що знаючи колишнього, проблем після цього не збудешся. Він не залишить мене в спокої. Або ще гірше, захоче забрати собі Єгора.

Мені довелося зусиллям волі струснути наплив тривоги. Навіщо раніше часу панікувати? Усе буде добре. Діма не знає моєї нової адреси. Він взагалі про мене мало що знає.

Деренчання мобільного змусило Мішу вчергове послати весь світ до бісової матері і, важко видихнувши, відповісти.

— Так, Диме, за п'ять хвилин будемо. Можливо, навіть раніше.

Дзвонив колишній. Я одразу насторочила вуха.

— Тому що затори, — притиснувши телефон вухом до плеча, Міша виправдовувався. — Ну а я тут до чого? Твоя наречена проспала до обіду. Я й так ледве розбудив її, сопла на всю спальню, як старий мопс.

Гмикнула про себе. От же ж страждалець. А напоїв мене хто, щоб я так відключилася? Та й не соплю я так голосно, як він скаржився.

— Все, не кіпішуй. Зараз будемо.

Міша був розлючений. Лише з другого разу йому вдалося покласти в пластиковий підстаканник мобільник. В них кожна хвилина розписана? Що за нерви? Не бандити, а просто-таки шановані бізнесмени з щільним графіком роботи.

— Злато, — хлопець обдарував мене якимось новим поглядом, — я серйозно казав вдома: не думай втекти або щось учинити, як ти вмієш, у своєму стилі.

— Та я й не дума...

— Я знаю, про що ти думала, — гнівно перервавши мене, Міша зупинився біля двоповерхової будівлі. Вивіска підказала, що ми біля потрібного салону. — В Дима і без тебе клопоту вистачає. Будь ласка, — несподівано хлопець із натиском промовив, — вибери все, що потрібно нареченій: сукню, чобітки, діадему… не знаю, що там вам ще потрібно, — він гмикнув і повів плечима, — і спокійно повернись додому.

— Добре, я повернуся, — поспішила погодитися. — Повернуся, — повторила, дивлячись на скептично вигнуту брову Міші.

Я так і зроблю. Повернуся. Тільки до себе додому. До своєї квартири. До своїх рідних. Але Міші цього знати не обов'язково.

У заблокованому позашляховику і з озброєним бандитом я не могла сперечатися і злитися. Що мені ще залишалося? Тільки заспокоїтися, замовкнути і пристосуватися. Бути хитрішою. Тільки це й допоможе мені вибратися на волю. Втекти, забрати сестру і сина і сховатися надійніше від небезпечного колишнього і його «колег» по роботі.

— Ми йдемо? — вирвалося в мене нетерпляче.

Хотілося якнайшвидше втілити свій план втечі. Правда, від усвідомлення того, наскільки це небезпечно, мандраж електичним струмом прорізав усе тіло. Можливо, краще було поговорити з Дімою. Як я і планувала від самого початку. Пояснити. Переконати його, що ідея з весіллям — зайва і нікому не потрібна. Але що воно дасть? Адже сама чула, що їм потрібне весілля. Тільки змарную час.

Міша гмикнув і вийшов з машини. Я ж нервово заламувала пальці і чекала.

Потрібно діяти. Швидко і рішуче. Зараз. 

Хлопець обійшов широкий капот і відчинив двері з мого боку. Я важко проковтнула і навіть зобразила подобу усмішки. Сподіваючись, що він не здогадався, що я хотіла зробити.

— Злат, хутчіше, — Міша поквапив мене, — час.

Кивнувши, я відстебнула пасок безпеки і вийшла з авто. Потягнулася, ніби розминаючи набряклі м'язи і швидко оглянула вулицю. Не дуже вже й багатолюдно. Всього лише дві бабусі та сімейна парочка з візочком. Не думаю, що мене хтось із них захистить, раптом що.

— Міш, секунду, в мене кеди розшнурувалися, — швидко пробелькотіла і присіла, мовляв, я причепурюю шнурівки на взутті. Порахувала до трьох і, відштовхнувшись від землі, щодуху кинулася через дорогу. Кілька машин різко загальмували, коли я вибігла на проїжджу частину. Деякі водії накрили мене триповерховою лайкою, але я не зупинилася, а побігла далі.

У вухах стояв шум. Серце боляче рокотало в грудях. Я навіть не чула переслідування за собою. Але Міша в будь-якому разі був ззаду. Я не бачила. Знала.

Тільки от обернутися, щоб переконатися в цьому, я не ризикнула.

Не пам'ятаючи себе, я бігла. І бігла. В роті пересохло від раптового спортивного марафону, ноги боліли, в правому боці закололо. Але мене підштовхував страх. Дикий страх, що зі мною буде, якщо зараз здамся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍