Мирослав Лаюк - Світ не створений

— А-ха! І я відаю, чого потребує цей леґінь! Знаю й розумію його пристрасть! — теліпався сп’янілий мольфар.

Вони попрямували дубовими сходами на другий поверх. У кімнаті доктор затягнув Еліасові руку вище ліктя джгутом. Потім всипав білого порошку на ложечку й розтопив його над каміном, де потріскували букові дрова. Лікар вийняв з коробочки предмет з голкою та циліндричним скляним резервуаром, набрав рідину з ложечки в той інструмент, який називав «шприцом».

— Ти не бійся, що прийматимеш препарат в інший спосіб, ніж до цього. Просто так — ще краще.

Але Еліас навіть не думав протестувати й узагалі ніяк не реагував. Доктор знайшов у хлопця найбільшу вену, вколов туди голку й перемістив рідину. Еліасу стало нарешті спокійно, те відчуття, наче ти вже майже втонув — і тут тебе раптом витягають, дають дихати.

Лесьо, втративши Еліаса з виду, попрямував до будинку. Він зайшов до кімнати, звідки пахнуло смаженим, але на його запитання ніхто не реагував. Наступні двері, з-під яких ішов сизуватий холодний димок, він розчинити не зміг. У третій кімнаті, де не було нічого, Лесьо почув шепоти. Коли прислухався, то зрозумів, що це голоси з-під землі. Пристосувавши зір до темряви, він нарешті побачив у кутку сходи вниз, у підвал.

Однак хлопець почув голос охоронця й подався назад в коридор, де наштовхнувся на пані Вілінську. Вона стояла з келихом у руках і дивилася на нього зверху. Висока й товста, в сукні, що не до кінця прикривала все, що треба ховати, вона стала на відстані одного кроку. Лесьо ж упнувся в дубову стіну, на якій висів ряд козулячих ріжків, схожих на відьомські деформовані пальці.

Колись місцеві хлопці вилазили на високі граби, з яких бачили, що у віллі Вілінської робиться. Пані завжди була такою — хмільною й украй непристойно вдягненою. Вона ставала на подвір’ї й викрикувала дивні слова. Діти трималися за гілки, щоб не впасти від сміху. Це потім їм пояснили, що Вілінська не кричала, а співала оперу.

— Geh zu uns, schöner Junge, — казала Вілінська, спершись однією рукою об стіну, нависаючи над Лесем і тиснучи на нього діафрагмою.

Однак він не розумів, що вона хоче. Вілінська показала йому в бік зали й потягла за руку, проте він вирвався. Пані глянула ще більш хтиво, ніж до цього, розвернулася, ледь не впала, а потім не дуже рівною ходою попрямувала туди, де грала музика. Лесьо ж, ще раз озирнувшись, чи ніхто тверезий на нього не звернув уваги, пішов до входу в підвал.

Еліасу здавалося, що ті мурашки, біля яких він недавно розсипав порошок, заповзли йому в тіло. Він розглядав свої руки — і комахи бігали під шкірою, бігали біля великого пальця, перебігали на зап’ястя, потім одна виповзла з отвору у вені й почеберяла долонею до пальців, зістрибнула на коліно. За нею — й інші. І вже сотні мурашок вилізли з його тіла й попрямували рівненьким рядком у бік зали, з якої грала музика.

Почувши мелодію, Еліас вийшов з кімнати й побачив купу людей. Усюди — на підлозі, на столах, під стінами — були келихи й порожні пляшки. Мурашки танцювали на роялі вальс.

Пані Вілінська стояла посеред зали й говорила до аудиторії, командувала, щоб усі стали в коло. Доктор заніс у центр лампу на підставці з тарілочкою жовтуватих кристаликів.

Оперна діва першою скинула з себе сукню, оздоблену пір’ям зелених і червоних птахів, а також і все інше, залишивши тільки рубін на золотому ланцюжку. Мурашки полізли на неї.

…Випускаючи з рук дріт, з якого роблять сильця для тварин, Лесьо переступав мертвого охоронця. Він так сильно стиснув тому шию, що дріт не так задушив, як перерізав горло. Лесьо не бачив обличчя вбитого і не хотів. Разом з матір’ю й братом вони тихо виходили з темниці в коридор, де під залою для танців щось закладало лом між двома щедро різьбленими стулками дверей до танцювальної зали. Потім те щось — з обличчям звіра й тілом людини — тримаючи в руках сумку, попрямувало в їхній бік. Воно перевернуло келих, залишений на підлозі, і не звернуло на це уваги.

З-за зачинених у залу для танців дверей лунали крики. З кімнати гримали в двері, але лом не дозволяв розкрити прохід. Дим виходив зі щілин, а істота з сумкою, поправляючи людські штани, бігла коридором надвір. Те страшне створіння, покинувши стіни будинку, відбігло до свіжої травички й зупинилося, наткнувшись на селянський загін, що прийшов на допомогу Шугаям.

Лесьо, опинившись надворі, вже підняв із землі каменюку, щоб розтрощити череп песиголовця. Але той раптом зняв маску. І з’ясувалося, що це білобородий чоловік. Навіть більше — чоловік, побачивши Леся, зрадів:

— Олексію! А ти що тут робиш?

— Чому ти так мене називаєш?

— Олексієм?

— Що ти таке? Нащо тобі ця звірина маска?

— Протигаз? Чи ти про що? Це звичайний протигаз, — сказав Скорський.

З боку брами бігли Ярко, Дмитро і ватага своїх. Вони розібралися з охороною й тепер прямували в дім, звідки валив уже інший дим — від горіння дому, що ховав панське багатство. З усіх кімнат, де варилися страви, вибігали кухарі та їхні помічники, дім розгорався. Одразу після цих людей з вілли Вілінської рачки ліз мольфар, волаючи:

— Рояль! Винесіть рояль!

— Їлаче, чи є там хтось, кого треба врятувати?

— Рояль! Посеред зали така коробка на ніжках. Така шафа! Просто по коридору у великій кімнаті. Витягніть рояль!

Одразу після Їлака з дому вибігла зовсім гола пані Вілінська. Нажахана, вимащена якоюсь сажею, задимлена, з розбитим волоссям, побігла у бік розчинених воріт. Оперна діва побігла дорогою, вистеленою з повалених дерев, побігла в далечінь.

Ярко і Дмитро кинулися в полум’я. У диму лежали люди, непритомні або мертві — літні чоловіки з велетенськими черевами, голі дами у золото-діамантових прикрасах. Отрута Скорського уже не діяла, тому хлопці лишилися зрячими. Брати виштовхнули ту велику коробку на коліщатках і вивезли її з полум’я.

Вони відтягли на безпечну відстань всіх, гідних життя. Але на березі ріки вже з’явився загін Петера Штайнмаєра.

У головного вухо було обрізане ніби фігурними ножицями. Коли Лесьо побачив убивцю Агати, він побілів від злості. Лесь не стримався, прицілився і стрелив у нього з рушниці, хоч волів би того роздушити. Штайнмаєр, у якого частка шрапнелі відірвала шматочок мізинця, зляканий, побіг до ріки. Там пахнули ялівцеві кущі, стирчало каміння, обвите рододендронами й чорницями, порозпрямлювалися низькі сосни. Під ними росли отруйні гриби, зовні схожі на білі, але вони синіли, коли доторкнутися. До того, як люди почали стріляти, палити й