Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

тут я вдавилась словами. – Їм досить лише згадати ім’я моєї матері.

Поль похитав головою.

– Не думаю, що вони підуть на це, – припустив він. – Принаймні не одразу. Це їхній козир у перемовинах. Вони знають, що ти цього боїшся.

– Їм сказав Кассі, – промимрила я.

Він закотив очі.

– Це неважливо, – мовив Поль. – На якийсь час тебе залишать у спокої. Будуть сподіватися, що ти таки звернешся до них, що побачиш у цьому сенс. Вони хочуть, щоб ти зробила це добровільно.

– То й що? – я відчула, що моя злість спрямовується вже на нього. – Чи надовго вони мене полишать? На місяць? На два? Що я зроблю за два місяці? Я можу рік сушити над цим голову, і все одно нічого…

– Це не так, – він говорив прямо, без підхідців, витягуючи з кишені зім’яту цигарку «Голуаз» і чиркаючи сірником, щоб підкурити. – Роби все, що вважаєш за потрібне. Ти ж завжди так чинила.

Він глянув на мене поверх цигаркового вогника й сумно всміхнувся.

– Не забувай старі часи. Ти ж уполювала Стару Маму.

Я похитала головою.

– Це зовсім інше.

– Майже те саме, – відповів Поль, затягуючись їдким димом. – Ти маєш це знати. Завдяки рибальству можна багато дізнатись про життя.

Я спантеличено подивилась на нього.

– Згадай Стару Маму, – вів своє Поль. – Як тобі вдалося її піймати, а іншим – ні?

Я замислилась над цим, згадуючи себе в дев’ять років.

– Я вивчала річку, – нарешті сказала я. – Я вивчала звички старої щуки, чим вона годується, де вона годується. І я чекала. Мені просто пощастило.

– Гм, – цигарка знову спалахнула, бо він затягнувся й випустив дим через ніздрі. – А якби Дессанжі були рибою. Що тоді?

Поль несподівано широко всміхнувся.

– Знайди, де вона годується. Підшукай правильну наживку, і вона твоя. Правильно?

Я втупила в нього очі.

– Правильно?

Можливо. Надія накреслила тоненьку срібну лінію на моєму серці. Можливо.

– Я надто стара, щоб їм протистояти, – зітхнула я. – Надто стара й надто втомлена.

Поль поклав свою жорстку загорілу руку на мою й усміхнувся.

– Не для мене, – заперечив він.

9

Він, звісно, мав рацію. Завдяки рибальству можна багато дізнатись про життя. Окрім іншого, Томас навчив мене й цього. У рік нашої дружби ми багато гуляли. Іноді з нами були Кассі та Ренетт, і ми балакали й переказували новини в обмін на невеличку контрабанду: пластинку жувальної гумки, плитку шоколаду, баночку крему для Ренетт або апельсин… Здавалося, Томас має доступ до необмежених запасів цих речей, і він роздавав їх із невимушеною байдужістю. Тепер він майже завжди приходив сам.

Від тієї розмови з Кассі в будинку на дереві я відчула, що між нами – Томасом і мною – була досягнута певна домовленість. Ми дотримувалися правил – не тих божевільних приписів, вигаданих нашою матір’ю, а простих правил, які може зрозуміти навіть дев’ятирічна дитина. Будь на осторозі. Своя сорочка ближча до тіла. Ділися порівну. Ми троє так довго були самі по собі, що мати поряд когось відповідального й дорослого, хто міг би навести серед нас лад, було благодатним полегшенням.

Я пам’ятаю один день. Ми троє були разом, а Томас запізнювався. Кассі досі називав його Лейбніцем, хоча ми з Ренетт давно кликали його на ім’я. У той день Кас-сі був якийсь смиканий і похмурий, він сидів на березі сам і кидав камінчики у воду. Вранці він через щось неважливе голосно посварився з матір’ю.

– Якби батько був живий, ти не посміла б так зі мною говорити!

– Якби твій батько був живий, він робив би те, що йому скажуть, і ти так само!

Кассі, як завжди, утік від її гострого язика. Він зберігав стару батькову мисливську куртку в будинку на дереві, і зараз загорнувся в неї, наче старий індіанець у лахміття. Батькова куртка на ньому завжди була поганим знаком, тож ми з Ренетт залишили його в спокої.

Він так і сидів, коли прийшов Томас.

Томас одразу помітив його настрій і теж всівся на березі, трохи подалі від брата.

– З мене досить, – нарешті пробурчав Кассі, не дивлячись на Томаса. – Дитячі забавки. Мені вже чотирнадцять. Досить із мене всього цього.

Томас зняв свій сірий кітель і підсунув його Ренетт, щоб вона обдивилася кишені. Я ж лежала на березі на животі та спостерігала.

Кассі знову заговорив.

– Комікси. Шоколадки. То все маячня. Це не війна. Це ніщо.

Він збуджено підхопився на ноги.

– Усе це несерйозно. Це все лише гра. Моєму батькові відтяли голову, а для тебе це все довбана гра, еге ж?

– Ти так гадаєш? – спитав Томас.

– Я гадаю, що ти бош, – сплюнув Кассі.

– Пішли зі мною, – піднімаючись, звелів Томас. – Дівчата, ви лишаєтесь тут. Добре?

Ренетт була щаслива, бо отримала можливість гортати журнали й шукати численні скарби в кишенях сірого кітеля. Я шукати її, а сама крадькома рушила за ними крізь кущі, пригинаючись до порослої мохом землі. Їхні голоси долітали до мене здалеку, ніби порошинки з крони дерев.

Усього я не почула. Я скоцюрбилась під поваленою колодою і боялась навіть дихати. Томас розчохлив свою рушницю й простягнув її Кассі.

– Потримай, якщо хочеш. Відчуй на дотик.

Мабуть, вона була важкувата. Кассі підняв її та поглянув на німця у приціл. Томас наче не помітив цього.

– Мого брата застрелили як дезертира, – промовив він. – У нього саме завершились навчання. Йому було дев’ятнадцять, і він боявся. Був кулеметником, і, мабуть, трохи збожеволів від постійного гуркоту. Загинув у якомусь польському селі на самому початку війни. Я думав, що якби був поруч, то зміг би йому допомогти, якось би його заспокоїв, уберіг би від цього нещастя. Але мене там не було.

Кассі вороже глянув на нього.

– То й що?

Томас проігнорував запитання.

– Він був улюбленцем батьків. Саме Ернстові завжди давали облизати каструлі, коли мати куховарила. Ернст мав найменше хатніх обов’язків. Саме Ернстом вони пишалися. А я? Я був роботягою, якраз для того, щоб виносити сміття та годувати свиней. Не більше.

Тепер Кассі слухав. Я відчувала, як між ними зростає напруга.

– Коли ми отримали звістку, я був удома у відпустці. Прийшов