Джордж Орвелл - Ковток повітря

лектор і решта комуністів у залі. От для них багато що зміниться. Вони почнуть товкти пики чи самі стануть жертвами — все залежить від того, хто візьме гору. Та для таких, як я, не буде кардинальних змін. І все одно це мене лякає. І щойно я замислився над причиною, як лектор замовк і сів за стіл.

Залою прокотилися слабенькі аплодисменти (а якими ще вони можуть бути, коли тут зібралося всього п’ятнадцять чоловік), наш Вітчет виголосив свою промову, і не встиг він її завершити, як в одну мить з місця зірвалися четверо комуністів. Хвилин десять тривала запекла суперечка: вони сипали мудрованими фразами, зрозумілими тільки їм, як-от «діалектика матеріалізму», «доля пролетаріату», ще й Леніна цитували. Тоді доповідач, зробивши ковток води, підвівся і зробив заяву, від якої троцькіста аж пересмикнуло, а от трійці вона припала до душі, і суперечка продовжилася, проте вже у неофіційному форматі. Всі решта мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Гільда з подругами пішли одразу ж, щойно закінчилася лекція (певно, переживали, що почнуть збирати гроші за оренду приміщення). Руда жіночка затрималася, щоб доплести рядок. Я чув, як вона пошепки рахує петлі, доки інші сперечаються. Вітчет сидів, насолоджуючись полемікою, яка виникла, що, на його думку, свідчило про інтерес до теми сьогоднішньої зустрічі. Чорнява вчителька, розтуливши рота, тільки й встигала переводити погляд з одного учасника суперечки на іншого, а старий лейборист, закутаний по вуха у пальто, який своїми звислими вусами нагадував тюленя, вирячився на них, дивуючись, що, в біса, коїться? Зрештою я піднявся і почав одягати пальто.

Суперечка перетворилася на особисту перепалку між троцькістом і білявим хлопчиною. Сперечалися вони з приводу того, чи варто вступати до армії у разі якщо розпочнеться війна. Я в цей час прямував до виходу, намагаючись протиснутися між вузькими рядами, аж тут білявий хлопчина озвався до мене:

— Пане Боулінгу! Скажіть: хіба б ви не пішли воювати, якби почалася війна і нам випав шанс розправитися з фашизмом? Я маю на увазі, якби ви були молодшим.

Молодик, мабуть, думає, що мені під шістдесят.

— Авжеж, ні. Я наївся цього сповна, — відповів я.

— Але щоб здолати фашизм?!

— Та гори він у пеклі, цей клятий фашизм! Годі з мене війн.

Троцькіст спробував устряти й докинути щось про соціал-патріотів і зрадництво робітничого класу, проте його вмить урвали:

— Але ж, ви, пане Боулінгу, напевно, згадуєте 1914-й. Та то була імперіалістична війна. А це зовсім інший випадок. Невже, коли ви чуєте про події, які відбуваються в Німеччині, про концентраційні табори, насильство нацистів і відверте цькування євреїв, хіба у такі миті у вас не холоне кров?

Постійно вплутують сюди цю кров. Наслухався про неї за роки війни.

— Хлопче, моя кров перестала холонути 1916-го, — відповів йому я. — Як тільки нюхнеш пороху, на тебе чекає те саме.

Раптом я чітко побачив, хто стоїть переді мною. Наче вперше розгледів його як слід.

На мене дивилося зовсім юне схвильоване обличчя — фактично школяра; погляд його блакитних очей був спрямований на мене, і в них стояли сльози! Це ж треба так перейматися долею німецьких євреїв! Я збагнув причину його душевних терзань. Він парубок дебелий (певно, грає у регбі за місцеву команду), до того ж не дурний, а працює клерком у банку, живе на богом забутій околиці міста, і дні його минають за звірянням цифр, перебиранням паперів і підлабузництвом до начальства. Він відчуває, що життя проходить повз нього. А в цей час, десь далеко, відбувається щось по-справжньому значуще: над окопами розриваються снаряди, прориваючись крізь димову завісу, піхотинці йдуть у наступ. Можливо, хтось з його товаришів зараз воює в Іспанії. Звісно, він підбурює на це і решту. Та хіба можна його у цьому звинувачувати? На мить я навіть уявив, що він мій син (за віком він цілком міг би ним бути). Я згадав ту задушливу днину, коли хлопчина причепив на вітрину плакат зі словами «АНГЛІЯ ОГОЛОСИЛА ВІЙНУ НІМЕЧЧИНІ», а всі ми, молоді парубки у білих фартухах, вибігли на вулицю, стрибаючи від радощів.

— Послухай-но, синку, — почав я. — Ти маєш хибне уявлення про все це. У 1914-му всі ми вірили в те, що це шляхетна справа. Що ж, виявилося, нас ошукали — влаштували чорт знає що. Якщо ситуація повториться, тримайся від усього цього подалі. Нащо тобі підставляти себе під кулі? Краще збережи себе для якоїсь симпатичної дівчини. Ти, певно, думаєш, що війна — це героїзм і бойові нагороди. Мушу тебе розчарувати: нічого подібного. У наші дні ніхто більше не кидається в атаку з багнетами. Ти не почуватимешся героєм. Усе, що ти відчуватимеш, — це страшенна втома після трьох діб поспіль без сну; від тебе буде тхнути, як від вуличного пса, ти лудитимеш у штани від страху, а руки так мерзнутимуть, що ледь будеш здатен втримати у руках рушницю. Та на це не зважатимуть. Головне — результат.

Ніхто, звісно, не перейнявся моїми словами. Для них я просто старий незнайомець, який з таким самим успіхом міг ходити по домівках і розносити листівки про страхіття війни.

Люди почали потроху розходитися. Вітчет повів лектора до себе додому. Троє комуністів пішли разом з євреєм-троцькістом, по дорозі продовжуючи дискутувати на тему солідарності пролетаріату, діалектичної діалектики і заяви Троцького 1917-го. Знову та сама пісня. На вулиці було темно, хоч в око стрель. У тьмяному світлі ліхтарів, що горіли не яскравіше за зорі на небі, ледь можна було щось розгледіти. Вдалечині, з боку Головної вулиці, долинав гуркіт потягів. Я хотів чогось випити, та до найближчого пабу було десь з півмилі. Ще хотілося з кимось поговорити, але не просто вести порожню балаканину. Того дня в моїй голові щось наче перемкнуло. Якоюсь мірою через те, що це був вихідний і я не працював, а почасти через новенький протез, з яким я почувався як нова копійка. Весь день я провів у спогадах про минуле і роздумах про майбутнє. Мені хотілось поділитися з кимось своїми думками про загрозу війни, що нависла над усіма нами, про однострої, гасла і вишколених військових зі Східної Європи, які готові надерти дупу старій Англії. Не було жодного сенсу намагатися заводити подібні розмови з Гільдою. Аж раптом я згадав про свого приятеля Портіуса, який зазвичай засиджується допізна.

Портіус колись працював учителем у приватній школі, зараз він на пенсії. Мешкає у старій частині