Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

Я всміхнувся: зайве було те казати.

— Хто така Наташа?

— Моя наречена.

— То ти заручений?

— Це давня історія. Я одинак у пошуку.

Вона пирхнула.

— Я теж, — сказала вона. — Відколи розлучилася. Подруги кажуть, що я так і помру самотня.

— Це недобре! — поспівчував я.

— Та так. Але я сподіваюся, що зустріну когось. А чому не склалося в тебе з Наташею?

— Життя, Анно, часом витинає з нами різні несподіванки.

З її погляду було видно: вона зрозуміла, що я маю на увазі. І вирішила помовчати.

Притулок, що звався «Дубовий гай», був невеличким будиночком з квітами на балконах і містився на околиці Пукепсі. Старигани, які сиділи у вестибюлі в кріслах на коліщатах, чатували на кожен прихід гостей.

— Відвідувачі! Відвідувачі! — угледівши нас, заволав один із них, що тримав на колінах шахову дошку.

— Ви прийшли до нас? — запитав куций беззубий дідок, що скидався на черепаху.

— Ми прийшли до Корнеліуса Гарві, — чемно відказала Анна.

— А чому не до мене? — промекала маленька пані, тоненька мов билина.

— Мене вже два місяці діти не відвідували, — поскаржився шахіст.

Ми назвалися в приймальні, й за кілька хвилин прийшов директор. То був кругленький куций дядечко, що спливав потом у костюмі. Він здивовано зиркнув на Анну, яка була в однострої, й міцно потиснув нам долоні. Його рука була липка.

— Що ви хочете від Корнеліуса Гарві? — запитав він.

— Ми шукаємо його сина в рамках кримінального провадження.

— А що він укоїв?

— Про це ми будемо розмовляти з ним.

Директор спровадив нас коридорами, аж от ми ввійшли до вітальні, де сиділи старі люди. Хто грав у карти, хто читав, хто просто дивився в порожнечу.

— Корнеліусе, — виголосив директор, — до вас гості.

Високий худий дідуган із розпатланою білою чуприною, вбраний у простору піжаму, підвівся з крісла і здивовано глянув на нас.

— Орфейська поліція? — здивовано запитав він, підходячи до нас і розглядаючи чорний Аннин однострій. — А що сталося?

— Пане Гарві, — сказала Анна, — нам конче треба зв’язатися з вашим сином, Кірком.

— З Кіркі? Що вам від нього треба?

— Ходімо, пане Гарві, сядемо,— сказала Анна.

Ми сіли в закутку, де були два фотелі й диван. Допитливі мешканці притулку з’юрмилися довкола нас.

— Що ви хочете від мого Кіркі? — занепокоєно запитав Корнеліус.

З тих слів ми зрозуміли: немає сумнівів, Кірк Гарві живий і здоровий.

— Ми провадимо одне з його розслідувань, — пояснила Анна. — 1994 року ваш син розслідував убивство чотирьох осіб, яке скоїлося в Орфеї. У нас є підстави гадати, що той самий убивця кілька днів тому позбавив життя молоду жінку. Нам потрібно конче побалакати з Кірком, щоб розкрити цю справу. Ви підтримуєте з ним зв’язок?

— Авжеж. Ми часто розмовляємо телефоном.

— Він приїздить сюди?

— О ні! Він далеко живе!

— А де він живе?

— У Каліфорнії. Працює над театральною п’єсою, що матиме великий успіх! Знаєте, він видатний постановник. Він стане знаменитим. Дуже знаменитим! Коли його п’єсу поставлять, я вберу розкішний костюм і поїду туди, щоб поаплодувати йому. Хочете поглянути на мій костюм? Він у кімнаті.

— Ні, дякуємо, — відмовилася Анна. — Скажіть, пане Гарві, як зв’язатися з вашим сином?

— У мене є номер телефону. Можу дати його вам. Залиште повідомлення, й він вам зателефонує.

Він дістав записник із кишені й продиктував номер.

— Відколи Гарві живе в Каліфорнії? — запитав я.

— Хтозна. Довго. Може, років зо двадцять.

— Отже, покинувши Орфею, він подався просто до Каліфорнії?

— Так, простісінько туди.

— А чому він покинув місто відразу після убивства?

— Через Темну ніч, — відказав Корнеліус, наче йшлося про щось очевидне.

— Темну ніч? А що воно таке, та Темна ніч, пане Гарві?

— Він усе з’ясував, — відказав Корнеліус, не відповівши до ладу на наше запитання. — Він з’ясував, хто вбив тих чотирьох людей у 1994 році, то мусив поїхати звідти.

— То він знав, що то не Тед Тенненбаум зробив? А чому він його не затримав?

— Тільки мій Кіркі може на це відповісти. І, прошу вас, як побачитеся з ним, скажіть, що тато тисячу разів його цілує.

Коли ми вийшли з притулку, Анна набрала номер, що його дав нам Корнеліус Гарві.

— Бар «Білуга», добридень, — відповів жіночий голос.

— Добридень, — сказала Анна, насилу оговтавшись від несподіванки, — я хотіла б поговорити з Кірком Гарві.

— Залиште повідомлення, й він вам зателефонує.

Анна повідомила свої ім’я, номер телефону і додала, що йдеться про вкрай термінову справу. Коли вона поклала слухавку, ми почали гарячкові пошуки в інтернеті. Виявилося, що той бар розташований у кварталі Мідвуд в Лос-Анджелесі. Це щось мені нагадало. Хутко співставивши все, що знав, я зателефонував Дерекові й попросив його переглянути виписку з банківської картки Стефані.

— Ти правильно припустив, — сказав він, поглянувши на виписку. — Згідно з видатками, Стефані тричі побувала в барі «Білуга», коли в червні літала до Лос-Анджелеса.

— Так ось чому вона бувала в тому місті! — вигукнув я. — Вона натрапила на слід Кірка Гарві і бачилася з ним.

*

Нью-Йорк, того ж таки дня

Синтія не знаходила собі місця в помешканні Іденів. Минуло вже два дні, як зникла Дакота. Вони заявили в поліцію, й та провадила активні пошуки. Джеррі з Синтією нишпорили у всіх усюдах, обійшли всіх її друзів, та все було марно. Тепер вони аж нетямилися, сподіваючись почути новини, які вперто не надходили. Нерви в них були напнуті мов струни.

— Вона, звісно, прийде, коли їй потрібні будуть гроші, щоб купувати те лайно, — урешті сказав Джеррі.

— Джеррі, я не впізнаю тебе! Це ж наша донька! Ви ж так любили одне одного! Пам’ятаєш? Коли вона була маленька, я навіть ревнувала тебе до неї.

— Та знаю, знаю, — сказав Джеррі, щоб заспокоїти дружину.

Вони запізно помітили в неділю, що їхньої доньки нема. Гадали, що вона спить, і зазирнули до її кімнати тільки по полудню.

— Треба було раніше заглянути, — докірливо сказала Синтія.

— А що від цього змінилося б? Та й під час сеансу нам звеліли «поважати