Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Ану хутчіш сюди! — покликала їх матінка.

Вона дістала свої скарби й підмалювала їм губи червоно-рожевою помадою, а тоді щоки — світлими рум’янами. Похитала головою і розтерла рум’яна по щоках Гессі сильніше, бідкаючись, що не той відтінок. А тоді бризнула парфумів, котрі пахнули, як вечір у саду Ітеллі.

Тітка Фресія принесла їм мереживних хустинок у подарунок. Вона твердила, що в кожної пристойної панянки має бути гарна хустинка, але найбільша майстерність — вчасно впустити її й очікувати, щоб подали. І за жодної умови не схилятись по неї самій.

Нарешті приїхав батько, і вони всі разом вирушили до коледжу.

У Гессі був пречудовий настрій. Вона перекинула накидку через руку, бо сонце припікало. Над воротами майорів великий плакат, котрий повідомляв, що сьогодні святковий день. Прочитавши надпис, дівчина згадала про Аїдена, який на самому початку книги теж стояв перед Брамою, і їй здалося, що вона зараз на порозі чогось зовсім нового, цікавого й захопливого.

Урочистості завжди видавались Гессі найбільш нудною частиною будь-якого свята. Вона не була певна, що в півкруглій актовій залі є хоча б хтось, кому цікаво слухати привітальне слово пана директора, його заступників, їхніх заступників, пана з міської ради і врешті почесне слово випускниці.

Приблизно на третій промові Гессі стала роззиратись на інших, краєм вуха слухаючи про блискучі перспективи, цвіт їхнього коледжу та ті неймовірні висоти, які чекають на всіх випускниць. Іноді вона не стримувалась і всміхалася, знаючи, що найвище досягнення для більшості випускниць — то вдале заміжжя.

Потім виступав хор коледжу, у котрому старанно витягувала високі ноти Генріка. І врешті їм дозволили вийти на свіже повітря, у дворик, де були розставлені столики з закусками й напоями. Гессі відчувала, що хоче перекусити, проте боялась вимастити сукню — на лимонному шовку будь-яка пляма стане дуже помітною. А ще тоді зітреться материна помада. Проте довго сумніватись не випало часу — гостей покликали до великої зали. Спочатку туди пішли всі батьки, друзі й родичі, а потім пані Ельріка і пані Віґґі, викладачка іншого класу, узялись розставляти їх парами для урочистого виходу. Конче треба було зберігати правильний порядок, бо ж зачитуватимуть їхні імена і не дуже добре вийти замість когось іншого.

Надворі сутеніло — повітря взялось рожевим, мов кисіль у великих скляних графинах, котрий стояв майже неторканим.

— Гестіє Амаліє! — пані Ельріка покликала її. — У тебе є пара?

Гессі роззирнулась. Генріка поважно тримала під руку Фрадера Тавіша, обличчя її здавалося напруженим, але й упевненим. Даррін ще не прийшов — або ж потрапив просто до зали з батьками та іншими гостями.

Дівчата без пар просто ставали собі по двоє — на випускному вечорі це вважалось доволі сумним, але на такому балу, котрий балансував між дитячим і дорослим святом, ніхто не бачив у цьому проблеми. Крім, можливо, особливо гордих панночок.

— Ні, — видихнула Гессі. — Нікого немає.

— Є! — м’який голос панни Доанни відповів одразу ж. До неї повернулася щонайменше половина присутніх.

— Масоллі! Це Доанна Масоллі! — шепіт пролетів по юрбі.

— А хіба ж вона не зникла?..

— А я чула, що вона померла, коли…

— Ого, що вона тут робить?

— Панянки, поводьтеся відповідно! — Пані Ельріка підвищила голос, хоч і сама роздивлялась Доанну з неприхованим інтересом і здивуванням, аж не помітила, як пір’їна з її пов’язки у волоссі вибилась набік.

— Панно Масоллі, — вчителька кивнула їй. — Ми раді бачити вас на святі. Після тривалої відсутності.

Доанна присіла в глибокому реверансі, ніби старовинна леді. Її коси чорніли, уквітчані ліловими й білими квітами та переплетені срібними нитками, а темно-зелена сукня з розкішною вишивкою нагадувала, що рід Масоллі все ж давній, багатий та знаний. І саме зараз Доанна, попри всі містечкові плітки, скидалася на царівну. Вона поправила зелену — подаровану Гессі — шаль, котра оголювала плечі, й усміхнулась ширше, наче раптова увага була їй дуже приємна:

— Гестіє, люба, ти ж не проти відкривати бал із моїм молодшим братом?

Гессі похитала головою.

— Чудово, то я повідомлю, щоб вас оголосили разом! — потішилась Доанна.

Дівчина подивилась на неї спідлоба. Річ у тому, що в нареченої Аїдена не було брата. Ні старшого, ні молодшого. Уся її рідня, крім батьків, жила в Ітеллі, та ще дехто — у Фіренсі. То що б це мало означати?

— Вечір добрий, панянко. Це ви Гестія Амалія, про яку я стільки чув? — Він, здавалось, з’явився просто з повітря, хоча насправді підійшов з боку алеї.

«Брат» анітрохи не був схожий на Доанну. Молоде, гладко поголене лице. Світле волосся, котре ледь завивалось на кінчиках і лежало акуратними хвилями. Сапфірові запонки личили до яскравих очей. Ніс здавався трохи завеликим і горбатим для його загалом симпатичного обличчя. Очі нагадали про блакитноокого — звичайно ж. Проте новоявлений «брат» Доанни не викликав у Гессі ні відчуття того, що повітря дзвенить, ні думки про те, що все раптом припиняє рух і стає дивним-дивним-дивним. Серце билося рівно. Дівчина була певна, що не бачила його раніше.

— Так. Я Гестія Амалія Фаулі-Прейшер. — Вона швиденько присіла, схрестивши ніжки. — Доброго вечора, пане…

— Поль, — відповів він. — Поль Дельф Масоллі.

І подав Гестії руку.

Велика зала, пофарбована пастельними барвами і прикрашена живими квітами, нагадала Гессі ілюстрації до старих книжок. Обабіч від входу й на балконах в очікуванні свята розмістились численні родини учениць. Тому кожній з них довелося пройти спочатку сходами нагору, а тоді довгим коридором між чужими батьками, тітками, сестрами, братами і бабусями, котрі — хто знудьговано, хто з інтересом, а хто оцінювально — розглядали дебютанток. А далі дівчата заходили в другу залу, де мали очікувати на перший танець.

Піднімаючись сходами, Романда Доон перечепилася через довгий шлейф сукні Орлі Аматі й мало не впала. Пані Ельріка наказала всім іти повільніше й дивитись під