Джеймс Еллрой - Секрети Лос-Анджелеса, Джеймс Еллрой

Гейські ритуали залицяння: обмінюються поглядами, недовго розмовляють і зникають за дверима. Над барною стійкою — дзеркало: так відвідувачам легше роздивлятися одне одного, зустрічатися поглядами й ціпеніти в захваті. Минуло дві години, немає вже півпачки сигарет, а Боббі Інджем і не пахне.

У нього в животі вже буркотіло від голоду, у горлянці пересохло, пляшки за стінкою звабливо йому посміхалися. Господи, як же нудно. Джек вирішив, що дочекається четвертої і рушить до «Прихистку Лео».

Але о 3:53 з’явився Боббі Індж.

Сів на вільний стілець, бармен налив йому. Джек підійшов.

У переляканого бармена раптом затремтіли руки та забігали очі. Боббі різко обернувся.

— Поліція. Руки за голову, — сказав Джек.

Індж плеснув склянку з напоєм йому в обличчя. Смак скотчу на язиці; від алкоголю запекло в очах. Він закліпав, перечепився, безпомічно розтягнувся на підлозі. Поки Джек відкашлявся і, протерши очі, роздивився довкола, Боббі вже втік.

Джек вибіг на вулицю: Боббі ніде нема, зате від троуару якраз від’їжджав автомобіль. А Джек залишив свою машину за два квартали звідси.

Як же хріново від цього алкоголю!

Джек перебіг вулицю й залетів до туалету бензозаправки. Зірвав із себе піджак, від якого смерділо скотчем, викинув його у відро для сміття. Вимив обличчя, відтер із милом плями на сорочці. Хотів проблюватися, аби тільки позбутися цього огидного смаку, але не зміг. У раковині залишилася мильна вода — він набрав її в долоні, зробив кілька ковтків і його, нарешті, вивернуло.

Потроху він почав отямлюватися: заспокоювалося серце, ноги ставали твердішими. Джек зняв кобуру, обернув її паперовим рушником та повернувся до машини. Побачивши таксофон, він автоматично набрав вивчений напам’ять номер.

Трубку підняв Сід Гадженс.

— «Цілком таємно», цілком конфіденційно.

— Сіде, це Вінсеннс.

— Джекі, ти знову у Відділі наркотиків? Щось маєш?

— Ні, я маю для тебе дещо з Відділу моралі.

— Щось смачненьке? Якась зірка вляпалася?

— Не знаю, наскільки смачненьке, але ти в нас ще той кухар — із чого завгодно зліпиш десерт.

— А що це ти такий захеканий? Біг кудись?

Джек закашлявся, видуваючи ротом мильні бульбашки.

— Сіде, я зараз розслідую справу про порнографію. Непристойні фото. Сцени злягання, але люди на світлинах не схожі на якихось наркотів чи ханиг, вони вбрані у дорогі театральні костюми. Це дуже якісна, професійна робота. Я подумав, може, ти що-небудь про це знаєш?

— Ні. Нічого такого не чув.

Занадто швидко відповів, навіть на мить не замислився.

— А про хлопця-повію Боббі Інджа нічого не чув? Або жінку на ім’я Крістін Берджерон? Працює офіціанткою, можливо, підробляє повією.

— Уперше чую, Джекі.

— Лайно. Сіде, а як взагалі стосовно незалежних торгівців порнухою? Про це ти щось знаєш?

— Джеку, я лише знаю, що то все — дуже секретна штука, ото і все. Із секретами така річ, приятелю — секрети є в усіх. І в тебе також, Джеку. Поговоримо пізніше. Зателефонуй, як будеш на роботі.

І поклав слухавку.

СЕКРЕТИ Є В УСІХ — І У ТЕБЕ ТАКОЖ, ДЖЕКУ.

Сід був сам на себе не схожий, а його останні слова звучали як попередження.

НЕВЖЕ ВІН ЩОСЬ ЗНАЄ?

Стурбований Джек понісся до «Стен Драйв», відчинивши всі вікна в машині, аби вивітрився запах мила. Крістін Берджерон ніде не було видно. Він поїхав назад на Шарлевіль, № 9849. Постукав у двері — марно. Побачивши між дверима та косяком широку шпарину, Джек навалився плечем, і вони піддалися.

На підлозі вітальні лежав розкиданий одяг. Фотографії в рамках зникли.

Переляканий, він увійшов до спальні — на жаль, пістолет він примудрився забути в машині.

Порожні полиці та шухляди, голе ліжко. Джек побіг до ванної кімнати.

У душовій кабінці — розсипані тампони та тюбик зубної пасти. У раковині — скалки розбитих скляних поличок.

Словом, видно, що збиралися не більше п’ятнадцяти хвилин.

Джек полетів назад у Західний Голлівуд. Двері квартири Боббі піддалися іще легше; Джек увійшов, тримаючи напоготові пістолет.

І цей встиг утекти, хоча збирався він набагато охайніше.

Чиста вітальня, у ванній — повний порядок, прочинена шафа