Юліанна Бойлук - Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук

Глава 21. Суперниця дружинам султана чи всій династії?

В цю мить та нахабна дівка всідалася поруч з Дільрубою, а з очей кадини сипалися іскри.

— Як це можливо? Вона ж Принцеса! Володарю, ви казали...

— Селіндж, не варто підіймати минуле. Прошу тебе прийняти Мегей до нашої родини і не зчиняти сварок. — ласкаво озвався до мене батько. Я була змушеною затихнути, хоча, клянуся, ненадовго. Зустрілась очима із сестрами. Айше випромінювала байдужість до цієї персони. Проте Сафіє була обуреною не менше мене. Здавалось, Гевхерхан також. В покоях знову злетіли розмови, проте тепер мені тут було замало повітря. Он яка вона, Принцеса Марія! Всього-на-всього звичайна звабниця. Чи може шпигунка? Я мушу дізнатися її істинне обличчя... Однак, це було не останнє моє потрясіння за сьогодні.

— Як чудово, що зібралася вся родина на весілля моєї милої племінниці Айше, — радів Султан.

— Це буде прекрасне свято... В нас все підготовлено на вищому рівні! — гордо заявила Валіде, як тут...

— Валіде Султан, Повелителю, це свято можна прикрасити ще однією прекрасною новиною — заявою про заручини наших чарівних Султанш. — посміла озватися новоспечена фаворитка. Я підстрибнула, жахливо обурившись. Як сказала мені згодом Сафіє: "Твоє обличчя нагадало колір столового буряка і я боялася, що ти просто вибухнеш зі злості". Різко глянувши на мою Валіде, яка розізлилася не менше мого, що якась там рабиня буде давати поради щодо її дочки, я пробіглася очима і по інших родичах. Володар же поглянув на бабусю і перевів погляд на мене.

— Селіндж уже давно доросла. Час подумати щодо заміжжя... Ви що думаєте, Валіде?

— З давніх часів наші Султанші виходили заміж і в молодшому віці. Проте варто подумати щодо нареченого. Це має бути гідна людина...

— Зверніть вашу увагу на Селіма Пашу. Він прекрасний державний діяч, — защебетала Гюльчічек. — Селіндж, дитинко, це буде прекрасно!

Я благально поглянула на Валіде, яка розгублено усе слухала. Моя інтуїція мене не підвела, мати не стане терпіти втручань у справи її сім'ї Гюльчічек і їй подібних:

— Ви дбайте про свою дочку, Султано. А мою залиште мені, — гордо огризнулася мати. Валіде зітхнула. Здавалося від того подиху покоями пробіг морозець. Падишах поглянув на баш-кадину з теплотою в погляді. Здавалось, він єдиний, хто поводився спокійно.

— Варто порадитися з тобою, Аміро, в першу чергу. Що ти скажеш?

Я ледь не заплакала, очікуючи на відповідь матері. Вона поглянула на мене своїм величним поглядом і, карбуючи кожне слово, голосно мовила:

— Селіндж, Гевхерхан і Сафіє неодмінно вийдуть заміж. Проте не якимсь рабиням давати поради панівній сім'ї. Володарю, я згодна із Валіде Султан. Спершу потрібно підібрати вдалу кандидатуру. Наша донька ще дуже юна. Не варто квапити час.

Я вдячно всміхнулася, зустрівшись поглядом із Валіде. Володар посміхнувся:

— Чудово, я почув вас. Підшукай кандидата, Аміро. Можеш не квапитися. Це має бути хтось гідний.

— Володарю, прошу вас... — вперше почувся голос Шехзаде. — Моя сестра потрібна мені у Манісі. Вона розпочала відбудовувати фонд благочинності покійної Валіде Султан. Є багато справ, які вона має виконати, перш ніж вийде заміж і залишиться з чоловіком.

— Добре, Мураде. Всі чули волю Шехзаде? Селіндж Султан спершу завершить свої справи в санджаку. Можеш не квапитися з пошуком нареченого, Аміро. — певно, сьогодні Володар мав прекрасний настрій. Я змогла полегшено видихнути, пославши брату вдячний погляд. — Селіндж, доню. Ми не спитали твоєї думки...

Ну, нарешті про мене згадали! Я поглянула на Принцесу таким поглядом, що якби очима можна було спалити людину, то від неї залишилась би лише купка пороху:

— Володарю, Валіде, благаю вас. Шехзаде має рацію, мені не можна заміж. Я подарувала надію стільком людям, які розраховують на мою допомогу. Хіба я можу їх покинути? А мій брат... Хіба не мій обов'язок бути з ним під час його тернистого шляху? Благаю, прислухайтеся до мене...

— Селіндж має рацію, Володарю. Вона має завершити справи, справжня Султана нашої династії не покидає жінок і дітей, яких взяла під свою опіку, — втрутилася Дільруба. Володар засміявся:

— Добре-добре. Я зрозумів, чого ви всі хочете. Не хвилюйся, доню. Ніхто не видаватиме тебе заміж проти твоєї волі. Я не тиран для тих, кого люблю. Проте нехай Валіде підбирає наречених, добре?...

Я посміхнулася:

— Безмежно вам вдячна, Володарю... — хоча насправді я була злою і розхвильованою. Про що вони говорили далі, я не пам'ятаю. Попросивши дозволу піти раніше, безшумно покинула покої і стримувала сльози до тієї миті, поки не могла дати їм волю у своїх кімнатах. Джем вислала служниць, знаючи, що мені потрібно побути наодинці. Отак в сльозах, проклинаючи ту Мегей, я і заснула...

Наступного ранку я розкрила очі, чітко усвідомлюючи свою ціль — зустрітися із Арманом. Сестри, які мають переказати мені всі подробиці, розмова з батьком, принцесою і замовлення святкової сукні — почекають. Насамперед я маю виправити те, що накоїла — поговорити з коханим. В цьому мені міг допомогти лише Юсуф. Можете уявити шок бідного аги, коли він дізнався про моє прохання та всі деталі, як його виконати. Проте довго благати не довелося — погодився. На крилах радощів від швидкої зустрічі і печалі від майбутньої розмови, я мчала в кареті до будинку милого Бея, де була призначена зустріч.

Карета зупинилася, ага допоміг мені вийти:

— Чекай на мене тут, Юсуфе...

— Як накажете... — він посміхнувся мені і залишився на місці.

Я ж видихнула, так наче у легенях було зайве повітря, та взявши в руки поділ скромної зеленої сукні, рушила до входу в маєток. Якою буде наша зустріч? В моїх вухах лунають слова коханого: "Я не забуду тебе, Селіндж... Я кохаю тебе"... Чи справді не забув? Чи може знайшов іншу?

Ідучи довгою алеєю до будинку, я важко зітхала. Ось і двері. Стукаю в них, відчуваючи биття свого серця. Враз вони відчиняються. На порозі стоїть він — цей чорнявий юнак з ямочками у щоках. Впізнавши мене у силуеті дорослої дівчини, його обличчя осяюється щастям:

— Селіндж! Моя прекрасна кохана! Невже це насправді ти? — його, немов паралізувало. Забувши про те, що ми на порозі, він так і стояв з цією дурнуватою усмішкою щастя.

— Не запросиш зайти? — я ніжно посміхнулася... Не уявляю, як маю казати те, що надумала. Він же такий мені дорогий... Хіба я зможу?

— Ой, вибач. Проходь, люба... — міцні двері його будинку широко відчинилися переді мною, пропускаючи всередину. Арман провів мене до невеликої, але дуже затишної вітальні. Загалом дім був обставлений розкішно, хоч і не так дорого, як я звикла. Сівши на диван поруч з Беєм, я поглянула на нього:

— Армане, я не можу повірити, що знову бачу тебе. Як ти? З тобою все добре?

— Коли ти є, то щасливий. А без тебе було погано, Селіндж. Я дуже сумував і страждав від думки, що ніколи тебе не побачу... — я прикрила очі, аби не видати, який біль відчуваю, слухаючи це. — Скажи мені, ти хоч іноді згадувала мене?

— Не минало і дня, щоб не згадала... Не було ночі, коли ти мені не снився... Але це потрібно забути...

Арманів погляд скам'янів на моєму обличчі:

— Що ти кажеш? Як можна забути, якщо це взаємно?

— Пробач, будь ласка. Прошу тебе... Я прийшла лише, щоб повернути оце. Воно належить тобі... — я з гіркотою зняла з шиї срібний ключик, поставивши його на руку юнака. Він скривився, немов з'їв лимон без цукру. — Прошу тебе, благаю, забудь мене. Між нами нічого не повинно бути...

— Але, Селіндж, прошу поясни. Чому? У чім річ? Як мені забути тебе, коли, як тільки закриваю очі — бачу твоє обличчя? Можливо, твої почуття змінилися? Скажи мені правду, прошу...

— Армане... Якби моя на те воля, кожна секунду свого життя я б провела з тобою. Однак, не можна. Колись ти зрозумієш. Я не та, ким ти вважаєш мене. Будь ласка, якщо справді кохаєш, то відпусти, не муч мене ще більше... — по моїх щоках потекли солоні пекучі сльози. Не в змозі стриматися, я просто перестала на них зважати.

— Добре... Хай буде, як ти хочеш... Але прикрасу візьми. Вона завжди належатиме тобі, як і моє серце. Хай береже тебе сила мого кохання... — Арман опустив голову. Я знаю, як йому було важко. Все це через мене. Загралася, не помітила, коли зруйнувала своє життя і життя того, кого посміла полюбити. — Це наша остання зустріч? Я більше ніколи не побачу тебе?

— Пробач, так буде краще... Знайди справді хорошу дівчину. Твоє серце настільки велике, що зможе вмістити двох. Мені час іти. Пробач за все... — я тихо піднялася із дивану, зробивши кілька кроків до дверей. Тоді повернула до нього голову і, кинувши останній погляд, важко зітхнула: — Прощавай, Армане...

Не тямивши себе від сліз і болю, я мчала якомога далі від цього будинку.

— Султано, що сталося? — занепокоєно питав мене Юсуф, коли я ридала, упавши під каретою. Ага мав гострий розум, з'ясувати причину моїх сліз було не важко.

— Ніхто не знає про повороти долі, Султано. Повірте, усе ще налагодиться. Все може змінитися. І на нашій вулиці буде свято... — намагався мене підтримати юнак, однак це вдавалося погано. Врешті зібравшись з силами, я виконала його прохання та сіла в карету. Потім переодягнулася в Мармуровому павільйоні та дорогою до Топ-Капи розповіла Юсуфу про те, хто такий Арман Бей. Мені було необхідно виговоритися. Все ж я зовсім не "залізна леді".

За декілька годин, цілком заспокоївшись, я наказала приготувати улюблені страви моїх сестер та запросити до мене Сафіє і Гевхерхан. Коли вечір опустився на палац, Султанші завітали на гостину.

— Поясніть мені заради всього святого, що та жінка робить у палаці? Як давно вона тут? — лютувала я.

— Володар привіз її десь через місяць після вашого від'їзду.

— Одразу поселив на поверх фавориток.

— Навіть так? — дивувалася я.

— В Стамбулі сколихнули хвороби цієї зими, в лісі було холодно. Володар боявся, що з його гостею щось трапиться. Спершу вона була просто янголом. З усіма віталася так чемно, розповідала про зустрічі з тобою. Так он куди ти зникала весь час... — Гевхерхан замовкла і глянула на Сафіє, яка продовжила:

— ...Згодом провела ніч з Султаном, тоді ще одну, отримала титул і тут же — під захист до Гюльчічек Султан. Відтоді вона перетворилася на пихату і самовпевнену. Ти не уявляєш, як вона поводиться в гаремі. Весь час дорікає моїй матері. Мріє Шехзаде народити...

— Якщо вона народить сина, ми всі забудемо про спокій...

— Як до неї поставились інші?

— Валіде прийняла. Гюльчічек Султан одразу взяла під своє крило. Володарю, як завжди, на справи гарему байдуже. Він не втручається. А ця жінка разом з тіткою постійно принижують інших... Особливу, мою матір.

— І до нашої скоро доберуться, Селіндж...

Що ж, мені стало все зрозуміло. В Топ-Капи оселилася справжня змія... І зараз необхідно діяти... Проте спершу треба придивитися до слабких сторін...

— Тепер ця Мегей має нового ворога, сестри. Допоки я тут, вона не зможе спокійно спати!

Я мала особисте до неї зауваження — я не збиралася пробачати їй "моє заміжжя" посеред вечері. Тому можна вважати війну розпочала сама Принцеса.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно