Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

Книга злегка затремтіла, Аскольд відкрив її палітурку і побачив, що на другій сторінці з’явився новий напис невідомими літерами. Вже знаючи, що робити за таких обставин, Аск поклав жезл уздовж ко­рінця, й інструкція стала зрозумілою. Виконуючи її, парубки взялися за жезл з обох його кінців та стали по боках брами. Жезл торкався її марева, являючи собою вишукану і коштовну подобу важеля дверей. Перемі­щаючись по кімнаті, хлопці водночас переміщали нею браму. Кинувши погляд на стіни та меблі, Аскольд від­чинив стару шафу, і вони наклали браму на внутрішню поверхню дверей.

— Ти диви, тепер ці двері — таки Двері! — Ілько ми­лувався сіро-зеленим маревом, на яке перетворилася внутрішня поверхня дверей. — Відчиняєш — хочеш, бери одяг, а хочеш — ходи у давнину.

Він просунув голову у марево і заявив, що брама, як і раніше, веде до табору над Почайною.

— Класно! — вигукнув Аск. — Тепер якщо зачинити двері шафи, то про існування брами ніхто й не здога­дається. Але... Що буде, якщо їх раптом відчинить моя мама?! Пані Книго, даруйте за клопіт, а чи не можна зробити браму невидимою?

Брама поволі перетворилася на ледь помітний зеле­навий контур на внутрішній поверхні розчинених две­рей шафи. Подякувавши, Аск зачинив шафу. Зітхнув­ши, немов після важкої роботи, сів на диван.

Ілько, трохи ніяковіючи, раптом сказав:

— Слухай, ти виглядаєш якимось ніби у воду вмоче­ним, як каже мій батько. Я відчуваю, що в тебе щось не­гаразд — ти чимось не на жарт стурбований. Може, спробуємо разом зарадити?

Аскольд, який уже втомився тримати у собі страх за до­лю Надії, несподівано для себе розповів молодому венедові все про їхнє знайомство з дівчиною та її викрадення. Ілько мовчки, уважно вислухав. Коли Аск закінчив, сказав:

— Ще не знаю як, але я спробую допомогти.

— Ти з іншого часу, отож хіба уявляєш собі, як діяти за таких обставин? — засумнівався Аскольд.

— Люди і їхні вчинки з часом не дуже міняються, як каже добродій Апостол. До ранку щось придумаю.

Аскольд із сумнівом поглянув на Ілька, який сидів на його дивані у штанях із грубого полотна, без сорочки і босоніж. Венед, зрозумівши його погляд, трохи знітився.

— Спочатку нам слід подбати про твій одяг і зовніш­ній вигляд, щоб можна було ходити сучасним Києвом. Спробую щось тобі підібрати зі свого. А завтра купимо все нове.

***

Бенціон Пінський з політологом Вадимом Бобриним гуляли Володимирською гіркою. Свіже ранкове повітря і не по-зимовому яскраве сонце робили ділову прогу­лянку напрочуд приємною, та й корисною здоров’ю, особливо після двох пляшок віскі, випитих учора на трьох у ресторані «Ханой». Слизька паркова доріжка повсякчас загрожувала падінням, тому співрозмовни­ки зворушливо підтримували один одного попід руки.

— Ну що ж, я домовився про вашу зустріч із впливовим чиновником від освіти. Це — прорек­тор-завгосп Університету, Іван Балабуха, — казав Бобрин. — Він прийме вас у ректораті за дві години. Ось номер його телефону.

— Вельми вдячний, та чи не краще буде зустрітися з ним на нейтральній території, тим паче сьогодні субота? Ректорат — місце офіційне, і мені б не хотілось зайвий раз там світиться, — засумнівався Пінський.

— Бачите-но, цей пан, проректор, посаду отримав недавно, як і вчений ступінь доктора базікології, ну, ви мене розумієте, в сенсі політології. Цим він вельми пишається. Після того, як він остаточно освоївся на посаді, його пихатість і самовдоволеність сягають за хмари. Він приймає відвідувачів, як класичний чинуша з творів Гоголя чи Салтикова-Щедріна, всівшись у троноподібне крісло за величезним столом і розмовляючи з непомірним апломбом і зневагою. Якби ви втаємничили мене в те, для чого вам потрібні зв’язки в Університеті, я би підібрав, можливо, більш адекватний варіант.

— Обмежимось поки цим. Повірте, я вмію спілкуватись з подібними типами. У нас їх теж вистачає, правда на базарі, а не в університетах. Скільки я вам винен за організацію цієї зустрічі?

— Ну що ви. В нашій країні подібні дрібні послуги поки не набули цінового котирування. Припускаю, що у нас з вами можуть виникнути більш тривкі і масштабніші спільні інтереси. Тоді й порахуємося, — розважливо промовив Бобрин.

— І які ж, наприклад, інтереси ви маєте на увазі? — запитав Пінський.

— Ну, наскільки мені відомо, у вас є досить солідні зв’язки у підприємницьких і політи­чних колах практично всіх країн золотого мільярду[29], а наша країна, я припускаю, не позбавлена інтересу з боку деяких з них. Я би міг запропонувати вашим заможним друзям сприяння у розміщенні вигідних інвестицій у нас.

— В яких сферах? — запитав Бенціон.

— Ну, найбільш вигідними завжди були інвестиції у політику.

— Вадім, невже ви відкриваєте брокерську контору з гуртового продажу ваших політиків? — нібито пожартував Пінський, утім його очі залиша­лися серйозними.

— Скоріше перепродажу, оскільки мінімум по ра­зу вони вже продались. А коли серйозно, то я маю на увазі створення нового політичного проекту, котрий може бути цікавим світовим центрам впливу.

— Ви підіймаєте вельми серйозну тему. Давайте повернемось до цієї розмови у недалекому майбутньому. — Пін­ський вирішив про всяк випадок зберегти зацікавле­ність Бобрина у співпраці. — Ще раз дякую за сприяння у зустрічі з завгоспом. До побачення.

— Всього найкращого. — Бобрин попрямував до ма­шини.

***

Струнка і довгонога секретарка проректора-завгоспа Івана Балабухи протримала Пінського більше соро­ка хвилин у приймальні, перш ніж запросити до шефа.

Проректор облаштував свій кабінет з непристой­ною розкішшю, що виглядала еталоном несмаку: чер­воного дерева меблі, прикрашені позолоченими брон­зовими віньєтками, бордові шпалери з натурального шовку та величезний товстий рожевий килим створю­вали інтер’єр, швидше притаманний борделю в яко­мусь східному місті, аніж офісу загалом не першорядного адміністратора. Враження доповнювала відсутність стільців для відвідувачів. Вони мусили говорити з Балабухою стоячи, у той час як він сидів за величез­ним столом. Господар жлобського кабінету — товстез­ний чолов’яга у фіолетовому піджаці з великим золотим тризубом на лацкані і помаранчевою крават­кою — неприязно поглянув на відвідувача.

— Доброго дня, пане проректоре, — привітався Пін­ський. — Багато чув хорошого про вас...

— Не підлабузничай, — перервав Балабуха. — Прийшов, то кажи, чого треба. Тільки коротко.

— Мене цікавить студент вашого університету Ас­кольд Четвертинський, — почав Пінський.

— Ти що, підарас? — зацікавлено поглянув на нього Балабуха.

— Ні. Я науковець, і він цікавий мені як людина, що має певні наукові гіпотези та інформацію, які також становлять для мене інтерес.