Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

саду час до часу лунав спів лінькуватого соловейка — він ніби засмучено примовкав, бо його ніхто не слухав. Спека виснажувала. Данило згадав, що збирався дочитати «Зорю Леобурзьку», але ніде не зміг її знайти. Відчинив вікно, проте жаданий свіжий вітерець знадвору не торкнувся фіранок. Було тихо, і з самого серця завмерлого міста пролунав звук годинника на Ратуші. Десята. Вгорі, над сріблястими гребенями дахів, поблискували низькі зорі. За якийсь час пролунав монотонний гул двигуна, і з небес двір маєтку затопило біле світло. Данило висунувся з вікна й примружив очі від яскравого сяйва. Над будинком висів дирижабль, на його гондолі Данило помітив великий напис: «Поліція Леобурга». По землі нишпорив білий промінь прожектора. Повітряний корабель повільно розвернувся й поплив у напрямку Михайлівської площі, висвітлюючи вузькі вулиці Аристократичного району.

Сімейний лікар Яблонських пішов тільки під вечір. Тепер, оцінивши ранкову ситуацію ще раз, Данило вже не відчував, що правда цілковито була на його боці. Він зламав Тео носа, окрім того, лікар підозрював у нього струс мозку. Юліана й Альберт дивилися на Данила, як на злочинця. Беата вийшла з кімнати лише на кілька хвилин і мала жахливо пригнічений вигляд. Лікар Жуков попрямував до неї одразу ж після візиту до старшого Яблонського.

Данило сів за стіл і вперся підборіддям у складені руки. Його не полишало відчуття, що він не бачить чогось просто у себе під носом. І це пов’язано саме з Тео й Феліксовим заповітом. Якщо не брати до уваги те, що Фелікс, як виявилося, дуже любив Едварда й не надто — свого старшого сина, в цій ситуації було щось дивне. Чому в чоловіка у розквіті сил раптово з’явилася ідея переписати заповіт? От жив-жив — і зненацька вирішив зробити спадкоємцем саме молодшого сина? Так само Агнеса «раптом» вирішила мовчати під час звинувачень. А Бридж-Паркер «раптом» дізнався про револьвер у комоді. А ще юрист затримався на цілу годину, хоча раніше, за твердженням Яблонських, ніколи не спізнювався.

Вочевидь, ідея з заповітом виникла не просто так. Знову невідомий «доброзичливець»? Але що такого він міг повідомити Феліксові, щоб той аж так розлютився, що зважився на небачений вчинок: залишити старшого сина без копійки? Данило згадав ранкову сутичку й перелякані, майже божевільні темно-карі очі Тео...

Данило здригнувся, потім схопився й кинувся до шафи.

— Дідько, та де ж вони?!

Нарешті купа старих феротипів лежала перед ним на столі. Колись, досліджуючи кімнату свого двійника, Данило знайшов їх, але так і не роздивився як слід. Увімкнув лампу, мерехтливе жовтувато-біле коло впало на стіл, відбиваючись у залізних пластинках. На першому феротипі було зображено поставну високу жінку (мабуть, покійну дружину Фелікса), вона притискала до себе двох хлопчиків приблизно одного віку: неважко здогадатися, що один з них — насуплений і чорноокий — Тео, а другий — худенький, з ясно-сірими очима й не по-дитячому уважним поглядом — маленький Едвард. «Магда, Теодор і Едвард Яблонські». Так воно й є.

На наступному феротипі хлопчикам було вже років по десять, і стояли вони поруч з батьком — молодим, вусатим і вже пихато надутим Феліксом. Данило поклав поруч дві картинки. Потім дістав ще одну, зроблену, либонь, одразу після повернення Фелікса і його синів з Америки. Тут родина була в повному складі: Тео в чоботях з острогами й в одязі, абсолютно не схожому на леобурзький — з купою заклепок, ремінців, з пряжками та блискучими мідними вставками, наче у рокера; Едвард з чепурними вусиками, пихатий Фелікс, а також схожа на примару бліда Агнеса, дурнувато-радісна Беата, Альберт з витягнутим обличчям, мовби тої миті саме намагався придушити позіхання, а поруч — мляво усміхнена Юліана. Яблонські. З картинок на Данила дивилося кілька пар світлих очей, і лише одна пара — темних, наче міцна кава.

Не може цього бути!

Данило стер з чола піт. Він згадав, як років п’ятнадцять тому тато, ще до переїзду до шикарних німецьких лабораторій і «світлого майбутнього», розводив у акваріумі мошок-дрозофіл. Він сидів над ними цілодобово, іноді навіть забуваючи про сон і відпочинок, і Данило ніколи не розумів, що можна досліджувати з цим роєм мошви. Та одного разу батько, помітивши його своєрідну гидливу цікавість, пояснив йому суть експерименту. Він вивчав мутації та спробував розповісти синові про якісь там ознаки. Данило слухав дуже уважно, але безглузда термінологія ніяк не вкладалася у нього в голові. «Ну гаразд, якщо ти не розумієш на прикладі дрозофіл,— сказав батько й зняв окуляри,— я тобі поясню по-іншому. Загалом, у двох карооких темноволосих людей цілком може народитися світловолоса й світлоока дитина, якщо бабусі-дідусі були такі. А ось навпаки виходить украй рідко — домінантній ознаці просто нема звідки взятися. Темний колір — домінантний, він переважає інші ознаки. Так зрозуміліше?»

Данило відкинувся на спинку стільця. В пам’яті сплив момент сварки в кабінеті, залунали гнівні голоси Фелікса й Тео:

«Як ви могли так учинити зі мною, батьку?! Я ж... Я навіть уявити такого не міг!»

«Я вчинив так, як вважав за потрібне, зрозуміло тобі?! І не маю наміру нікому звітувати, а тим паче власному... синові!»

Невже Тео не Яблонський, і Фелікс про це дізнався?

— Не може цього бути...— пробурмотів Данило собі під ніс.

Від хвилювання зашкребло в горлі, він скосив очі на рубильник з командою «Чай», яким викликали прислугу. Ото вже ні. Він, звісно, має зображати з себе аристократа, але всі вже, певно, сплять, не будити ж! Данило заховав феротипи в шафу, накинув сорочку й вийшов з кімнати. В будинку панувала могильна тиша, але це вже не лякало. Данило перехилився через поруччя й подивився вниз, у вітальню. Нікого немає. Ліворуч почувся легкий порух. Данило навіть не встиг обернутися.

Все, що відбувалося далі, він бачив крізь синювату імлу. Він лежав на першому поверсі. Вгорі на сходах, у фосфоричних спалахах, стояв чорний силует. За кілька секунд він розчинився в темряві. Данило хотів поворухнутися, але кожен порух молотом гупав у скронях. До горла підкотився раптовий нудотний клубок, Данило заплющив очі й провалився в глибокий чорний колодязь без дна й стін...

— ...Пане Едварде! Пане Едварде!

Спалахи повернулися, темрява стала не такою гнітючою. Хтось плескав його по щоках, Данило спробував розплющити очі й ніби збоку почув власний стогін.

— Що з вами?!

В зіниці било яскраве світло. Данило покліпав очима й зрозумів, що на нього злякано витріщилися Свенсон у нічному ковпаку й кухарчук, що насилу утримував громіздку лампу над