Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

на дру­гий день її вглядів у вікні один сту­дент, кот­рий ча­сом за­хо­див у гості до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Вер­та­ючись з вок­за­лу, він ви­пад­ком стрівся з ар­тис­том і ска­зав, що ба­чив Софію Ле­онівну в гос­ти­ниці, як во­на сиділа ко­ло вікна й ди­ви­лась на ву­ли­цю, підпер­ши до­ло­ня­ми го­ло­ву.

- Може, коні по­но­си­ли, як во­на їха­ла на вок­зал, і її ви­ки­ну­ло на мос­то­ву. Мо­же, во­на си­дить в гос­ти­ниці че­рез те, що ви­вих­ну­ла но­ги або ру­ки. За­раз поїду й довіда­юсь сам за все, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і по­хап­цем ско­чив на дрож­ку.

В йо­го не­са­мохіть май­ну­ла дум­ка про Нар­ки­са. Він ще й пе­редніше в Києві примітив, що Нар­кис над­то лип­нув до неї і що во­на ду­же при­хильна до йо­го. Але він не ду­же-то вва­жав на те за­ли­цян­ня, бо з сво­го досвіду знав, що до мо­ло­дої й гар­ної панії за­ли­ця­ються і па­ни, і па­ничі. Але він нес­подіва­но чо­мусь зга­дав сто­ро­жа Яко­ва, як він роз­ка­зу­вав за ви­ряд­жан­ня Нар­ки­са з шко­ли, як во­на са­ма про­во­ди­ла йо­го до ца­ри­ни, зга­дав йо­го осміх при то­му оповіданні, зга­дав, що він чо­гось ніби за­со­ро­мив­ся й за­мовк. І заздріння блис­кав­кою май­ну­ло в йо­го душі й не­на­че но­жем шпи­го­ну­ло йо­го в сер­це, і сер­це за­ни­ло.

Скочивши з дрож­ки ко­ло гос­ти­ниці, він побіг вго­ру по схо­дах, роз­пи­тав, в кот­ро­му но­мері бу­ла Софія Ле­онівна, і рап­том убіг у кімна­ту.

Софія Ле­онівна сиділа ко­ло вікна, обер­ну­лась і витріщи­ла на йо­го зди­во­вані очі. Їй чо­мусь зда­лось, що в но­мер убіг Нар­кис.

- Чому ти оце не поїха­ла в Пе­тер­бург та заст­ряг­ла в цій гос­ти­ниці? - спи­тав Фле­гонт Пет­ро­вич якимсь чуд­ним го­ло­сом, не­на­че про­ше­потів або про­си­чав.

- Опізнилась на поїзд. Поїзд поспішив, чи що. Чи то, мо­же, я вин­на, що за­га­ялась, бо тра­пив­ся зво­щик, в кот­ро­го бу­ла якась шка­па, та ще й но­ро­вис­та.

- Чому ж ти не вер­ну­лась до­до­му но­чу­вать?

- Навіщо? Я не вер­ну­лась тим, що ду­ма­ла їхать нічним поїздом. А вночі зас­па­ла, бо ме­не не збу­ди­ли оті гультяї но­мерні. Ду­маю їхать сьогодні опівдні, бо вдень вже не спа­ти­му й не засп­лю, - го­во­ри­ла далі Софія Ле­онівна і якось плу­та­лась в вип­рав­ду­ванні за свій чуд­ний вчи­нок.

- Ти ко­гось жда­ла, ко­гось сподіваєшся? Ти ждеш Нар­ки­са? Тн ма­ла на думці їха­ти з ним в Пе­тер­бург? Я не ду­мав, що ти зрад­ли­ва. Це ж зра­да! - крик­нув не­са­мо­ви­то Фле­гонт Пет­ро­вич. Він зга­дав якісь на­тя­кан­ня сво­го бра­та, хоч і не­ясні, на котрі він тоді ма­ло звер­нув ува­гу.

Він спах­нув, прис­ко­чив до Софії Ле­онівни й сікав­ся до неї, чер­во­ний на ви­ду, з ка­ла­мут­ним пог­ля­дом очей. Зблизька він примітив, що на їй бу­ло но­ве гар­не уб­ран­ня, хоч тро­хи й поб­га­не, не­на­че во­на ви­ряд­жа­лась не в до­ро­гу, а ку­дись в гості. Це ки­ну­лось йо­му в очі і ще більше пе­ресвідчи­ло йо­го, що во­на ко­гось сподіва­лась в гос­ти­ниці.

- Схаменись! од­че­пись ти од моєї душі! Ко­го б я ту­теч­ки жда­ла? Хіба ж лю­де ча­сом не опізню­ються на поїзд? Опам'ятай­ся! пе­рех­рес­ти ли­шень сво­го ло­ба. Що за нісенітни­цю ти вер­зеш, не­на­че збо­же­волів або со­ба­чої бле­ко­ти наївся, - справ­до­ву­ва­лась Софія Ле­онівна.

Флегонт Пет­ро­вич з нес­тям­ки не знав, що й ро­бить, і бігав од кут­ка до кут­ка, як неп­ри­ка­яний, мов роз­лю­то­ва­ний лев по залізній кучі. Очі бли­ща­ли лютістю. Він по­чер­вонів, по­са­танів та ре­пе­ту­вав на всю гос­ти­ни­цю. Софія Ле­онівна витріщи­ла на йо­го очі. Цей завж­ди смир­ний, доб­рий та по­мирлн­вий чо­ловік ніко­ли ні на ко­го так здо­ро­во не сер­див­ся й не кри­чав, а те­пер став не­са­мо­ви­тий, не­на­че збо­же­волів. Десь у йо­го взя­лось та­ке зав­зят­тя, та­ка па­лючість, що Софія Ле­онівна тільки ди­ви­лась на йо­го зди­во­ва­ни­ми очи­ма й слідку­ва­ла за кож­ним йо­го ру­шен­ням. Її брав ост­рах навіть за своє жи­вот­тя. Але в такій лю­тості та в нес­тямці Фле­гонт Пет­ро­вич зда­вав­ся їй кра­щим і навіть більше по­до­бав­ся їй, як і Нар­кис На­зарів ду­же по­до­бав­ся їй в час сво­го ве­ре­ду­ван­ня та гніву. Па­ничів і чо­ловіків з го­лу­би­ною смир­ною вда­чею во­на не лю­би­ла; навіть нех­ту­ва­ла ни­ми; їй бу­ли упо­добні чо­ловіки й па­ничі палкі, що в усьому трош­ки ски­да­лись на хи­жих звірів.

- Флегонте! вга­муй­ся! Ти дур­но сер­диш­ся й мор­дуєш се­бе та й ме­не своїм без­тям­ким заздрінням. Я й дум­ки не ма­ла їхать з кимсь в Пе­тер­бург і те­бе ки­да­ти. Поїду, та й знов приїду, хоч, мо­же, й дов­генько там зад­ля­юсь, бо я ж дав­но бу­ла в ма­тері, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

Вона доб­ре зна­ла, що Фле­гонт Пет­ро­вич лю­бить її щи­ро й без міри і, че­рез свою лю­бов та добрість, прос­тив би їй, хоч би во­на йо­го й зра­ди­ла.

- Де це в те­бе взя­лась та­ка лю­бов до своєї рож­де­ниці? Ти ж бу­ло з нею тільки сва­риш­ся та лаєшся що­бо­жо­го дня. Мо­же, тобі за­ман­дю­ри­лось ви­ла­яться з нею всмак, бо ви дав­но вже ла­ялись. Про ме­не, й їдь! Я те­бе не си­лую зос­та­ваться. Але як ти мені не вер­неш­ся че­рез де­сять день або й швид­ше, то я усе спро­даю і хіба що вартніше в хаті одішлю до бра­та на схо­ван­ку, а сам пе­рей­ду на пе­редніше бур­ла­ку­ван­ня в мебліро­вані по­кої. Чуєш? Про­щай! - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і рап­том вибіг з но­ме­ра.

Софія Ле­онівна му­си­ла опівдні їха­ти в Пе­тер­бург са­ма, смут­на та за­жу­ре­на.

«Щось з Нар­ки­сом тра­пи­лось. Мо­же, він їхав вкупі з то­ва­ри­ша­ми, і йо­му бу­ло ніяко­во заїздить сю­ди до ме­не й їха­ти ра­зом зо мною. І мо­же, він че­рез що по­ми­нув Київ, поїхав прос­то в Пе­тер­бург і жде ме­не там в Зна­менській гос­ти­ниці. Він же лю­бить ме­не так, що був ла­ден тікать зо мною в Швей­царію або й в Аме­ри­ку», - ду­ма­ла ду­му Софія Ле­онівна, си­дя­чи в ва­гоні.

Прибула во­на в Пе­тер­бург і з вок­за­лу поїха­ла не до своєї рож­де­ниці, як во­на бре­ха­ла чо­ловікові, а прос­то в Зна­менську гос­ти­ни­цю, да­ле­ко од осе­ред­ка міста, сли­ве, ко­ло Лав­ри. Пи­та­ла во­на й роз­пи­ту­ва­ла в гос­ти­ниці і в служ­ників, і в кон­торі і довіда­лась, що там не­ма й не бу­ло ніяко­го Нар­ки­са На­за­ро­ва.

«Це, ма­буть, йо­го роз­ра­яли, щоб він не їхав в ме­ди­цинську ака­демію, або, мо­же… він ме­не й зра­див. Цей пе­ще­ний кра­сунь та­кий лег­ко­дум­ний, як ма­ла ди­ти­на. Я не ду­же йня­ла віри йо­го обіцян­кам ще й на селі. Дур­но тільки їха­ла в та­ку да­леч та вит­ра­ти­ла ба­гацько гро­шей. Але… мій Фле­гонт не ску­пий, і як розс­та­рається гро­шей на гаст­ро­лях, то й ма­ти­му гроші».

В той час, як Нар­кис ще про­бу­вав на селі в ма­тері, до сусіднього знай­омо­го діди­ча приїха­ла йо­го