Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

до Києва на служ­бу, щоб встиг­нуть при­бу­ти на строк. Він не зу­мис­не, а якось ви­пад­ком ви­пи­тав у Яко­ва, а потім і в бра­та, що Нар­кис, після йо­го од'їзду, більше тиж­ня ще товк­ся в школі і ба­вив­ся з Софією Ле­онівною і що во­на са­ма вип­ро­вод­жа­ла йо­го аж за пи­тель до ца­ри­ни. Фле­гон­тові не спо­до­ба­лось та­ке за­над­то щи­ре панькан­ня та ви­ряд­жан­ня мо­ло­до­го кра­су­ня. Він не­доб­рохіть по­чав заздрівать свою жінку в не­щи­рості; навіть в йо­го душі з'явив­ся здо­гад про зра­ду.

Через тиж­день Фле­гонт Пет­ро­вич ук­лав­ся, зби­ра­ючись в до­ро­гу. Ще зве­чо­ра на­ван­та­жи­ли прос­то­го кінно­го во­за йо­го по­жит­ка­ми. На дру­гий день Фле­гонт Пет­ро­вич ус­тав ра­ненько, на­пивсь чаю шви­денько ще зран­ня й пішов з руш­ни­цею на лу­ки на про­гу­лян­ня й на по­лю­ван­ня ос­танній раз. Отець Зіновій звелів зап­ря­га­ти коні й лаш­ту­вать по­воз­ку для Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Вже сон­це ви­со­ченько підби­ло­ся вго­ру. Час бу­ло виїздить на вок­зал на ден­ний поїзд, щоб приїха­ти заз­да­легідь, а Фле­гонт Пет­ро­вич не вер­тавсь. Софія Ле­онівна вже уб­ра­лась по-до­рожньому, наділа свою до­рож­ню ши­ро­ку хла­ми­ду, увійшла в світли­цю до от­ця Зіновія й сіла на ка­напі. Во­на сиділа на­суп­ле­на й мов­ча­ла, не­на­че сер­ди­лась і на Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, і на ха­зяїна, і на світли­цю, і на шко­лу, і на ті зе­лені лу­ки, од кот­рих не міг одірваться Фле­гонт Пет­ро­вич, як він не сил­ку­вавсь.

Розмова не клеїлась. Софія Ле­онівна су­пи­ла бро­ви й мов­ча­ла. Ма­туш­ка веш­та­лась і по­ра­ла­ся ко­ло снідан­ня. Час ми­нав, а бай­дуж­ний до виїзду ар­тист не вер­тавсь.

- Одже ж ще опізни­мось на вок­зал че­рез ото­го ар­тис­та, - бідка­лась аж сер­ди­ла­ся Софія Ле­онівна, - ни­кає десь по мо­ча­рах з со­ба­кою, мов неп­ри­ка­яний, не­на­че там за­гу­бив свою до­лю та й шу­кає її в оче­ре­тах.

- Флегонт Пет­ро­вич як­би зміг, то заб­рав би з со­бою в Київ усі лу­ки з оче­ре­та­ми й кач­ка­ми, як Ле­онід Се­ме­но­вич ба­жав заб­ра­ти з со­бою пи­тель і ста­вок з острівця­ми й то­по­ля­ми, - го­во­рив всмішки отець Зіновій. - Ці ар­тис­ти і справді не ду­же-то стат­ко­виті лю­де. Я вже в то­му пе­ресвідчив­ся, бо пос­теріг їх по­етич­ну вда­чу. В їх душі, пев­но, пов­сяк­час тільки й сно­ви­га­ють співи та цвіте по­езія.

Софія Ле­онівна сиділа й мов­ча­ла. Во­на бу­ла сер­ди­та й на­суп­ле­на і лед­ве здер­жу­ва­ла свою злість. Але ар­тист нес­подіва­но вбіг у світли­цю й по­чав по­хап­ком про­щаться та дя­ку­вать за да­чу й за підмо­гу хар­ча­ми. Софія Ле­онівна вста­ла з ка­на­пи, нед­бай­ли­во й не­щи­ро поп­ро­ща­ла­ся і навіть не по­дя­ку­ва­ла за коні й підво­ду, і за харч.

Вони приїха­ли на вок­зал вже тоді, як дзво­ник продз­во­нив втретє. Ба­гаж­ний лед­ве встиг ку­пить біле­ти, а па­ни на­си­лу встиг­ли вско­чить у ва­гон. Служ­ни­ки вже на ході ва­го­на лед­ве встиг­ли пов­ки­да­ти у ва­гон усякі па­кун­ки та за­виніння.

- Так і знать, що ар­тис­ти: «вид­но па­на по по­хо­ду», - по­жар­ту­вав на­чальник станції, ки­нув­ши на­род­ну при­каз­ку слідком за ни­ми.

Після од'їзду ар­тис­та й йо­го сім'ї отець Зіновій та йо­го жінка по­чу­ти­ли ніби по­легкість, не­на­че од­бу­ли якусь по­винність або пан­щи­ну. В домі і в оселі знов за­па­ну­вав покій та мир­но­та. На полі возії вже ріши­ли ро­бо­ту ко­ло ози­ми­ни. Нас­та­ва­ли ярові жни­ва. Че­рез завсідню тя­га­ни­ну овес пе­рес­то­яв, ук­ляк і по­чав си­паться, і ко­сарі з ве­ли­кою труд­нацією ко­си­ли по­лег­лий овес та все наріка­ли на гос­тей.

IX

Через три неділі після приїзду до Києва, са­ме на дру­гу пре­чис­ту, Софія Ле­онівна за­ду­ма­ла їха­ти в Пе­тер­бург ніби­то до ма­тері в гості і щоб одвідать ро­ди­ну.

- Про ме­не. Їдь та одвідай матір. Це тобі честь і по­ша­на, що ти ша­нуєш і чтиш свою ста­ру матір і ро­даєшся з своєю убо­гою ріднею та не цу­раєшся її. Тільки, бо­га ра­ди, не ба­рись та не гай­ся там; без те­бе за Пет­ру­шею не бу­де ніяко­го дог­ля­ду, бо Маші ніко­ли дог­ля­дать йо­го, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

Саме на дру­гу пре­чис­ту Софія Ле­онівна влаш­ту­ва­ла­ся в до­ро­гу ще зран­ня, доб­ре посніда­ла й виїха­ла. Але во­на поп­ря­му­ва­ла не на вок­зал, a вгос­ти­ни­цю не­да­леч­ко од вок­за­лу. Во­на сподіва­лась, шо Нар­кис там вже її жде, бо він пи­сав до неї й приз­на­чив день, ко­ли він при­бу­де в Київ і жда­ти­ме її в тій гос­ти­ниці, щоб вкупі з нею ви­ря­диться в до­ро­гу.

Софія Ле­онівна най­ня­ла но­мер і по­ча­ла роз­пи­ту­вать про Нар­ки­са На­за­ро­ва. Але їй ска­за­ли, шо та­ко­го сту­ден­та о гос­ти­ниці не­ма й не бу­ло в ос­танні дні. Во­на зас­му­ти­ла­ся, бо ду­ма­ла, що він вже приїхав і жде її в гос­ти­ниці. Увійшла во­на в но­мер, од­чи­ни­ла вікно на ву­ли­цю, сіла ко­ло вікна й за­ду­ма­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла.

«Може, не він опізнив­ся, десь за­га­яв­ся в місті, шо й досі не з'являється ту­теч­ки в гос­ти­ниці. А мо­же, тра­пи­лась на селі якась нес­подіва­на при­ти­чи­на. Поїзд од­хо­де в Пе­тер­бург че­рез го­ди­ну са­ме опівдні: мо­же, він над'їде й до­дер­же свою обіцян­ку, як пи­сав мені в листі».

Вона сиділа й жда­ла, див­ля­чись на ву­ли­цю, ло­ви­ла очи­ма кож­ну зво­щицьку дрож­ку, до­див­ля­лась до кож­но­го, хто прос­ту­вав до вок­за­лу. Во­на сподіва­лась, що двері от-от не­за­ба­ром од­чи­няться і Нар­кис вле­тить в но­мер, швид­кий, як вітер, і ки­неться до неї, вхо­пить в обнімок.

Хтось за­чов­гав в ко­ри­дорі й не­на­че наб­ли­жав­ся до две­рей. Во­на схо­пи­ла­ся з місця, мерщій побігла до две­рей і рап­том од­чи­ни­ла їх.

В дов­гелсцько­му ко­ри­дорі бу­ло по­ночі, не­на­че смер­ком. Хтось хап­ком ус­ко­чив у двері близько­го но­ме­ра й схо­вав­ся там. Софія Ле­онівна знов вер­ну­лась і сіла ко­ло вікна. На вок­залі свис­нув свис­ток; вже при­був той поїзд, кот­рий мав йти на Пе­тер­бург че­рез півго­ди­ни. Ду­ша в неї стри­во­жи­лась, і во­на сли­ве без свідо­мості ди­ви­лась на ву­ли­цю, навіть не ба­чи­ла, як по ву­лиці поспіша­ли, сли­ве бігцем бігли, лю­де й екіпажі на вок­зал.

Софія Ле­онівна зітхну­ла важ­ко й не зна­ла, що ро­бить, що по­ча­ти, і потім, ніби знес­тям­ки, рап­том вибігла на ву­ли­цю, сіла на дрож­ку й по­ка­та­ла на вок­зал, їй зда­лось, що во­на там зостріне Нар­ки­са. Поїзд вже сто­яв на­по­го­тові в до­ро­гу. В вок­залі не веш­тав­ся ні один па­са­жир. Во­на вибігла на плат­фор­му й ог­ля­да­ла бист­рим оком вікна ва­гонів. Їй зда­ва­лось, що во­на вгля­де Нар­ки­са, як він ди­ви­ти­меться у вікно. Але па­ро­воз свис­нув, ніби крик­нув, і поїзд ру­шив на Пе­тер­бург.

Софія Ле­онівна важ­ко зітхну­ла. Сльози ду­ши­ли її, але во­на не зап­ла­ка­ла, бо бу­ла не здат­на пла­ка­ти й ніко­ли не пла­ка­ла. Во­на вер­ну­лась у гос­ти­ни­цю й зос­та­лась но­чу­вать. Їй зда­лось, що Нар­кис, пев­но, за­га­яв­ся на селі й опізнив­ся на поїзд і що він кон­че при­бу­де на дру­гий день.

Але вранці