Михайло Ноєвіч Пархомов - Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов

— Ти гадаєш, це вони проїжджали? А що, коли є й інші? Темно…

— Ті самі, я примітив.

Дорога невиразно біліла в темряві. Ні каменя, ні вибоїни, окові ні за що зачепитися. Що ж його робити? Камінням німців не закидаєш, у них автомати. Становище!..

Нечай подивився на Сеню-Сенечку. Той дихав шумно, із свистом, а потім зненацька затаїв дух. Куди він дивиться? Нечай підвів голову. І одразу, відчувши на своєму плечі руку друга, пригнувся.

— Лежи, — сказав Сеня-Сенечка ледь чутно.

Мотоциклісти вже поверталися. Невже минуло тридцять хвилин?..

Час ніби зупинився. Нечай так міцно стискав рукоятку ножа, що заніміли пальці. Долоня мовби прикипіла до колодочки — не відірвати, їдуть!.. Він почув надсадний гуркіт мотора, що захлинався, і його серце закалатало йому в такт. Тонкий світлий промінь ковзнув по листю над його головою, по огорожі, й одразу погас. Це мотоцикл Вигулькнув з-за повороту.

Коли він проїхав мимо, Нечая обдало запахом бензину і відпрацьованих газів.

Та що це? Мотор заглух. Мотоцикл зупинився за якихось двадцять кроків від того місця, де вони лежали. Помітили, гади! Тепер почнуть стріляти!..

Німець, що сидів за кермом, устав. Та, замість того щоб прикласти автомат до живота, він його зняв, відклав набік, і схилившись почав длубатись у моторі.

Роздумувати не було часу. Сеня-Сенечка поповз кюветом, і Нечай, намагаючись не дихати, рушив за ним.

Підхопилися разом, водночас.

Йому попався недолугий, миршавий німець. Нечай навалився на нього, приголомшив і, витягши з коляски, поволік за ноги вбік.

Голова німця стукала по камінню. Побачивши, що він опритомнів, Нечай замахнувся трофейним автоматом.

Німець затих. Нечай оглянувся. Сеня-Сенечка все ще ніяк не міг упоратись з другим німцем — вони качалися по землі, і Нечай поспішив Шкляреві на допомогу. Але спізнився. Коли він підбіг до них, Сеня-Сенечка вже підвівся з землі і, важко дихаючи, мовив:

— Цей готовий!..

Тоді Нечай кинувся до мотоцикла, щоб спробувати завести мотор. Треба якомога швидше втекти звідси. Але Сеня-Сенечка зупинив його.

— Ти куди? Допоможи…

Він уже вирішив. Німців двоє? Їх теж двоє. Невже не зрозуміло?

Удвох вони стягли з німця чоботи, скинули мундир. Від німця несло потом — чужий їдкий запах бив у ніс. Потім заходилися біля другого німця.

— Одягайся, — сказав Шкляр Нечаєві. — Та швидше.

Нечай захапався. Руки не слухалися. Що, чоботи великі? Дарма, зійде… А мундир він застебне пізніше.

Схопивши ремінь, що валявся на землі, він підбіг до Шкляра, який уже заводив мотор. Сеня-Сенечка діяв швидко, рішуче. Мотор почав чхати. Молодчина! У нього всяке діло горить у руках. Недаремно сам Микола Сергійович шанобливо називав його Семеном Семеновичем.

— Підштовхни, — попросив Сеня-Сенечка. — Зараз заведеться.

Коли мотор запрацював, збільшуючи оберти, вони поклали обох німців у коляску. Сеня-Сенечка поклав руки на кермо, а Нечай сів позаду, притиснувшись до його спини. У вухах засвистів вітер.

Небо над морем повільно зеленіло, оголивши пустельний горизонт, і Нечай із завмираючим серцем подумав, що десь там, далеко-далеко, лежить під сонцем його рідна земля, тоді як над ним, над цією гірською дорогою і високим скелястим берегом, порослим ялицями та сосняком, усе ще висить глупа ніч.

Мотоцикл пожирав кілометр за кілометром. Шкляр пильно вдивлявся в дорогу, обмацував поглядом кожну огорожу, кожне деревце, кожний кущ, що летіли їм назустріч. Небезпека могла чатувати скрізь. Вона, здавалося, була розлита в холодному повітрі.

Дорога вела до міста. Вона петляла. Мотоцикл прогуркотів дерев'яним настилом якогось містка, що висів над гірською річечкою, промчав повз глуху монастирську стіну. За ним, повільно спадаючи, клубочилася срібляста пилюка.

Звичайно, було спокусливо хвацько домчати до самого міста. Та про це не могло бути й мови. Німці патрулювали всі ділянки дороги. І мотоцикла з німцями треба було якнайшвидше позбутися. І навіть до того, як зовсім розвидніє.

Шкляр загальмував. Він, здавалося, думав про те саме. Вимкнувши мотор, він скочив на землю.

Мотоцикл стояв над урвищем. Внизу громадилося каміння. Урвище було глибоке. На Нечая війнуло вогкістю.

— Підштовхнуть?

— Зачекай, — сказав Сеня-Сенечка і зазирнув у коляску.

Під брезентовим мішком він знайшов солдатські пілотки і фляги. Що ж, знадобляться. По місту солдати в касках не розгулюють, правда? А їм треба в місто. І вони нічим не повинні відрізнятися од інших німецьких солдатів, які у вільний час швендяють вулицями, зазираючи в крамнички і шинки. Автомати їм ні до чого.

— Автоматів жаль, — сказав Нечай. — А фляги?

— Фляги ще знадобляться, — відповів Сеня-Сенечка. — Ну, берись…

Вони підкотили мотоцикл до урвища і штовхнули вниз разом з німцями. Мотоцикл кілька разів перевернувся в повітрі і зник у безодні.

— Усе… — Нечай випростався, витер пілоткою змокріле чоло. Засунувши руку в кишеню, намацав пачку сигарет.

— Тепер можна й закурити, — погодився Сеня-Сенечка. — А мій німець, мабуть, був некурящий. Давай сядемо он там… — Він показав на облицьований каменем фонтанчик. Вода з його труби дзвінко спадала в дерев'яне корито, з нього, певно, напували худобу.

Коли Нечай підставив голову під холодний струмінь, Сеня-Сенечка спитав:

— Ну як?

— Холодна… — відповів Нечай.

Дорога була безлюдна. Над нею нависало громаддя лісу. Нечай і Шкляр видерлись по камінню і заглибилися в лісову гущавину. Там було волого й темно. Верхівки дерев ще чіплялися за ніч…

«… Та є межа терпінню. Німецьке командування не миритиметься з актами диверсій і саботажу, які, на превеликий жаль, останнім часом навіть почастішали. Червоні бандити діють зухвало і нахабно. А дехто з наших громадян підтримує їх… І