Володимир Іванович Савченко - Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко

class="book">“Що ж сталося? — напружено думав Вебстер. — Війна? І перша ракета — на Нью-Хенфорд? Навряд… Є чимало важливіших об’єктів. Катастрофа? Але яка? Адже всі запаси уранової вибухівки зібрані тут, на складі, і вони цілі… А вибух, безперечно, ядерний: звичайний не міг бути такий сильний. Отже… — він відчув, що вкривається холодним потом, — ми живцем поховані під радіоактивними руїнами…”

Вебстер підвівся.

— Куди ви?

— Посидьте спокійно тут. Я спробую дещо з’ясувати.

Він чиркнув запальничкою і пішов обережно поміж контейнерів.

Генерал розгублено стежив за синюватим тріпотливим вогником, за довгою тінню Вебстера, що все віддалялась і віддалялась. Нарешті все розчинилося в глухій темноті. Генерал провів рукою по лобі, збираючись з думками. Що ж сталося? Ще зовсім недавно все було чудово: вони оглядали запаси нейтріум-снарядів, йшли цехом, де двома рядами стояли величезні складні мезотрони; мчали на автомобілі безлюдним сонячним шосе; спостерігали за сріблястим диском Місяця, на якому вибухали водневі снаряди; наводили телескоп і бачили неяскраві при денному світлі спалахи атомних пострілів; летіли гелікоптером до згаслого вулкану… Все було прекрасно, все виконувало його волю, все було на своєму місці. І раптом усе пішло шкереберть… Удар, темрява, загибель…

Загибель?! Невже він незабаром помре? Він, Рендольф Х’юз, якому так легко й охоче підкорялися і життя, й гроші, й люди! Він, який так хоче жити! Помре отут, у темряві, простою і повільною смертю?! Ні, не може бути! Хтось інший, тільки не він… Він не хоче вмирати! Не хоче!!

Генерал затиснув собі рота, щоб не закричати.

“Що ж робити? Господи, що ж робити?..” Він почав гаряче молитися. Нехай бог зробить чудо… Він завжди був вірний християнин, він завжди протистояв своєю вірою грубим безбожникам. Він має право на милість господа. Нехай бог придумає що-небудь, аби він врятувався. Він ніколи не думав, що смерть така страшна й тяжка… Нехай бог зробить так, щоб врятувати його… Він, можливо, й сам потім захоче вмерти, але іншим разом… Він ще багато чого може зробити, він ще не такий старий — всього п’ятдесят років… Нехай його якось врятують, о господи!

Вебстер, спотикаючись, піднімався східцями. Бензин у запальничці вже зовсім вигорів, вогник згас. Вебстер лише зрідка чиркав коліщатком, щоб хоч іскрами, які вилітали з камінчика, на якусь мить розігнати темряву. Тут було тепліше, ніж унизу. Він відчував, що потоки теплого повітря линуть згори. Ноги глухо човгали бетонними східцями.

За першою площадкою прольоту стало гарячіше. Вебстер помацав долонею стіни — бетон був теплий. Попереду замигтіло якесь світло. Вебстер, завагавшись на мить, почав підійматися вище. Малиново-червоне світло яскравішало; вже можна було розрізнити східці під ногами. Жар бив у обличчя, ставало важко дихати… Вебстер зійшов на останню площадку перед виходом.

Перед ним за кілька кроків малиново світилися розпечені сталеві двері. Виразно було видно ряди заклепок, темний прямокутник замка. Крізь вузьку щілину під дверима проникало знадвору слабке світло, переливалося голубим сяйвом.

“Радіація!” Вебстер поточився назад і трохи не зірвався зі східців.

Отже, вони були не завалені й не замкнені — вихід вільний, двері вціліли, і за ними — світло, повітря… Але їх поховала тут смертельна радіація. Вона блискавично знищить першого, хто переступить поріг складу. Так, безсумнівно це був атомний вибух.

Вебстер, мацаючи стіни, повернув униз. У темряві чулося гарячкове бурмотіння. Він прислухався: генерал молився.

“Старий боягузливий кретин! Він ще розраховує на бога…” подумав Вебстер, і його охопила холодна лють.

** *

Зміну дня і ночі Вебстер визначав по щілині під сталевими дверима. Вночі щілина темніла — тоді радіоактивне повітря, що просочувалося крізь неї, було особливо помітне. Двері вже майже охололи і не світилися більше малиново, тільки від них, як і раніше, струмувало тепле повітря. Поступово нагрівалися бетонні стіни: навіть унизу, в складі, було важко дихати. В’язнів кидало в піт від найменшого руху, давалося взнаки тривале голодування. Другого дня в одному з закутків складу Вебстер знайшов пожежну бочку з теплою водою, що огидно пахла нафтою. Генерал пив часто й жадібно.

Вони зовсім рідко перекидалися словом-другим, зате багато спали. Поки були цигарки й бензин у генераловій запальничці — курили. Потім не стало ні вогню, ні курива. З того часу моторошна пітьма огорнула все навкруги: вони не бачили і майже не помічали один одного. Генерал перестав молитись; у тривожному сні він щось белькотав — чи то благав когось, чи посилав прокльони. Так минуло чотири дні,

Вони ще сподівалися на порятунок. Вебстер кілька разів підходив до дверей. їх можна було легко відчинити: адже щілини є, значить, двері не заклинило. А там — світло, воля, повітря… і радіація. Нерішуче потупцювавши на місці, він повертав назад.

Генерала охопила якась тупа байдужість до всього. Одного разу Вебстер намацав на стелажах кимось залишений ломик і гукнув генерала. Той довго не озивався. Вебстер відшукав його в темряві і, лаючись, розштурхав. Генерал ніяк не міг збагнути, що від нього вимагає професор. Потім, стогнучи і крекчучи, підвівся й повільно поплентався до дверей.

Вони довго били навперемінно ломиком у лункий метал, били до цілковитої знемоги, тільки б привернути чиюсь увагу тими звуками. Але ніхто не озивався.

Од цих вправ Х’юз навіть трохи пожвавішав. Тепер він вештався по складу, глухо й сердито бурмочучи щось собі під ніс. Кілька разів в’язні натикались один на одного, тоді бурмотіння вщухало. Вебстер почував щось загрозливе у цій постаті, що ховалася в темряві. Він пробував заговорити з генералом, але той не відповідав.

Якось, це було шостого дня, Вебстер спав. Сон був тривожний. Не давали спокою настирливі галюцинації: тьмяне сонце над похмурими горами, спалах атомного пострілу з “телескопа”, потім темрява, знову спалах… Зненацька крізь сон він почув якесь шарудіння. Прокинувся і насторожено