Франтішек Флос - Мисливці за орхідеями, Франтішек Флос

— Візьмеш мене з собою на твою батьківщину, — випалив раптом юний індіанець і стиснув руку білому другові.

В таборі їх чекало нове лихо: вони ледве встигли врятувати Лготчиних дітей, Лготка, немов щось передчуваючи, побігла далеко вперед, обігнавши людей. І лихе передчуття не обмануло її: за хвилину вона люто загавкала й відчайдушно завила, немов благаючи допомоги.

Єнік і Дієго кинулись туди, звідки чувся Лготчин гавкіт, і жахнулися: майже півдесятка маленьких мавпочок стрибало на гілляці, де висіла клітка з цуценятами. Одна мавпочка вже сиділа верхи на клітці й намагалася відчинити дверцята. Та тут гримнув постріл, і мавпа, посічена крупним шротом з Вацлавової рушниці, гепнула додолу, наче стигла груша. Решта злодюжок кинулися навтьоки, проте багатьом із них усе-таки дісталося на горіхи: одним у шкуру вп'ялися стріли, іншим — по жмені дрібного шроту.

Найзухваліша з напасниць була мертва — Лготка жартів не любила. А коли Дієго зняв з дерева клітку, собака затулила цуценят своїм тілом. Вона вся тремтіла.

Повернувшись із ловів, дядечко Франтішек вирішив не переходити через ущелину, а прямувати уздовж неї на південь і, коли буде можливість, обминути її. Якщо ж цей каньйон дуже довгий, то, можливо, пощастить знайти не дуже зарослий схил, по якому легко буде дістатися до протилежного боку. Крім того, дядечко Франтішек сподівався, що назбирає тут рідкісних орхідей, які випадково знайшов Єнік.

— Я бачу, хлопче, що в тебе легка рука, — сказав дядечко Франтішек, знову розглядаючи орхідеї. — Ти вже вдруге знайшов рідкісний різновид. Ця гірська орхідея досі ще нікому не відома, й ти можеш дати їй свою назву.

— Терезка! — вигукнув хлопець, засяявши од щастя.

Дядечко Франтішек усміхнувся:

— Гаразд, з латинським закінченням це лунатиме непогано.

— А навіщо давати латинське закінчення? — здивувався Єнік. — Чому рослина не може мати чеське ім'я?

— Тому, що ця назва стане надбанням учених усіх народів, а вони домовилися називати рослини латиною, щоб усім було зрозуміло, — пояснив дядечко Франтішек, підводячись. — Ну та годі про це. Хоч ти ще й дуже молодий, однак питання про твоє покликання, на мою думку, вирішується вже тепер. Навряд чи ти й далі орудуватимеш метром у галантерейній крамниці. Ні-ні, я вже це бачу! Га, Єніку?

— Мабуть-таки, що не буду, дядечку, — погодився Єнік. — Я вчитимусь у вас.

Дядечко Франтішек учинив вірно, змінивши маршрут. Простуючи на південь, індіанці щодня знаходили чудові й рідкісні різновиди орхідей. Шкода лише, що тривалі дощі заважали пошукам.

Якось наші друзі були приємно вражені несподіваними відвідинами. Це трапилося раннього ранку. До їхнього таборища приїхали двоє тубільців на мулах і пояснили, що їх привабив сюди дим таборового вогнища. Дядечко Франтішек привітно зустрів гостей. Це були мирні, балакучі чоловіки зі світлою шкірою. Обидва розмовляли по-іспанському й запевняли, що це їхня рідна мова. Мешкали вони в селі на тому боці улоговини — там у них були свої стада й поля.

Дядечко Франтішек був приємно вражений, що зустрів у такій глушині цивілізованих людей. Молодший гість розмовляв добірною літературною мовою, і запитання, які він ставив, свідчили про те, що юнак дістав пристойну освіту.

Дядечко Франтішек звелів подати гостям сніданок, а сам тим часом почав розповідати про склад та наміри своєї експедиції.

Гості, як і дон Фернандо свого часу, щиро здивувалися, почувши, що ці білі люди поїхали аж за океан тільки заради рослин, на які тут ніхто не звертає уваги, хіба що, може, деякі безтурботні дівчата інколи закосичуються тими квітками.

Обидва тубільці від усієї душі запрошували наших мисливців до себе в гості. Коли ж дядечко Франтішек чемно відмовився, — мовляв, він залюбки прийняв би запрошення, та надто вже ризикований перехід через гірську ущелину, — обидва тубільці дали йому дуже цінну пораду: далі на південь караван легко подолає ущелину, бо широка кам'яниста стіна там змінюється в пологий схил. До речі, на тім схилі чудове пасовисько для худоби.

Всі зраділи цьому повідомленню, а оскільки ніщо не передвіщало дощу й не було, власне, ніяких підстав затримуватися тут далі, мисливці разом з гостями рушили на південь.

І справді, приблизно за годину вони дійшли до улоговини, де очам європейців раптом відкрилася чудова картина: схили полого спускалися вниз, порослі травою, серед якої подекуди темніли плями кущів. На цій пагористій луці паслися череди корів, телят і овець — все було точнісінько так, як розповідали тубільці. Мальовничу картину доповнювала темна гладінь озерця, яке блищало долі, на самому дні долини. Десь тут, мабуть, брала початок гірська річечка, яка розлилася від тривалих дощів.

Дядечко Франтішек уважав, і, мабуть, цілком вірно, що ця глибока ущелина утворилася або під час землетрусів, які трапляються в цих краях досить часто, або внаслідок руйнівної сили води, яка тисячоліттями гризла скелі й нестримно ринула на північ. Молодший із тубільців цілком погоджувався з думкою дядечка Франтішка.

Привітні тубільці швидко провели караван улоговиною, а коли наші мандрівники вийшли на її протилежний схил, то побачили перед собою невеличке сільце, навпіл закрите деревами. Наші друзі зрозуміли, що потрапили на благословенну землю передгір'я.

Пустеля змінилася в неозорі кукурудзяні лани. Здивовані мисливці дізналися, що врожай із цих полів збирають тричі на рік. Вони побачили також плантації кави, бобів, цукрової тростини і — що їх найбільше вразило — зелені хліба. Хоча збіжжя ще не колосилося, але це була така знайома, мила картина, що нашим подорожнім на мить здалося, ніби вони знову повернулися додому.

— Що це, дядечку? — одразу ж поцікавився Єнік. — Невже збіжжя?

— Звичайно, збіжжя! — відказав той і не без хвилювання почав намотувати на палець один із тих зелених листочків пшениці, між якими незабаром виросте пружне стебло.

— Ой, та не кажіть! — засяяв Єнік. — Може, десь зовсім близько нас чекають калачі та паляниці?

Тубільці лише всміхалися. Єнік говорив по-іспанському, й вони розуміли