Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

— Поглянь.

Радист бере коробочку, здивовано крутить у руках.

— Та розкрий же!

Радист розгвинчує коробочку. Падає скручений в трубочку папірець. Він розгортає його і читає:

— «Рагху Бхангі, бакалавр медицини. 708. Редстріт, Лондон». Ну і що? — каже він, звівши очі на товариша.

— А те, що бакалавр медицини — це лікар. Хлопець носив оцю штуку на шиї. Він був лікар. Сама доля надіслала його сюди… Треба ж: доплив, щоб сконати у нас на руках!

— Лікар… — шепоче Вальтер, починаючи розуміти.

Він обертається до Абста. Той стоїть біля полиці, дезинфікуючи шприц.

— Шеф, ви ризикнули б довіритися чорношкірому?

— Не знаю. — Абст ховає шприц, обертається. — А втім, чому б і ні?

— Чужинцю, шеф?

— Чужинцю? — перепитує Абст, ідучи до столу. — А яка, власне, різниця? Він ніколи б не вийшов звідси.

І знову Карцов бачить сонце — яскраве, палюче сонце просто над головою, відчуває подих вологого теплого вітерця.

Він лежить біля самої води, ноги звисають із скелі так, що хвилі охолоджують ступні, кісточки.

Час від часу він повертається на своєму незручному ложі, голосно стогне: може, на скелю виведено мікрофони; хай тоді мешканці підземелля не тільки бачать у перископ змученого, напівмертвого від поневірянь чоловіка, але й чують його голос.

Ніж лежить поряд, на краю вузенької кам'яної щілини. Карцов закрив його коліном і готовий миттю скинути в щілину, бозна-яку глибоку. Тільки-но Абст вирине з води, ніж зникне.

Відтоді, як, діждавшись темряви, він знову переплив лагуну, з ліхтарем знайшов орієнтир та своє сховище, а потім проліз до розколини і вийшов на волю, відтоді він багато передумав. Сплановано кожен крок, зважено кожне слово, яке він скаже хазяїнам грота. Чи є у нього шанси на успіх? Майже ніяких. Та він повинен спробувати!..

Військово-морській базі союзників загрожують нові диверсії — Абст і його люди не зупиняться на півдорозі. Тільки Карцов може перешкодити цьому, врятувати життя сотень моряків, зберегти кораблі, що діють проти спільного ворога. Те, що військовий суд бази засудив його до страти, нічого не міняє.

Друга причина, що спонукала його спробувати здійснити свій намір, — люди, котрих опікає Рішер. Хто вони, ці водолази? Хворі, психіка яких розладнана внаслідок якогось випадку? А що коли до такого стану їх довели навмисно, з метою? Але з якою?

Ні на секунду не може забути Карцов нерухомих очей водія буксирувальників. І особливо виразно ввижається йому голий плавець — той, котрого наздоганяла Абстова помічниця…

Що як така ж доля спіткає і його?

Сонце палить немилосердно, а ноги задубіли. Полонивши ступні, холод повзе до колін. Це страх від думки про те, що має статися.

Все одно він мусить проникнути в таємницю хазяїв грота!

Тільки подумати, він усе ще не втрачає надії вивідати ворожі таємниці, вижити та ще й переплисти океан з краю в край і повернутися до своїх з важливими відомостями про ворога!

Карцов морщиться. У ці хвилини він ненавидить себе за тупу, безглузду завзятість.

Він трошки підводиться на ліктях, довго дивиться в море. За обрієм, за багато тисяч миль звідси — береги його батьківщини.

Холод повзе вище От-от добереться до серця. Сили тануть. Їх уже, мабуть, не вистачать, щоб доплисти до бази союзників, аби Карцов наважився на таке. Та не віщує нічого доброго зустріч з тими, хто засудив його на смерть. Подумають, що грот та його мешканці провокація, і… виконають вирок.

Усе це незаперечно. А внутрішній голос доводить: ще не пізно повернутися назад. Якщо плисти повільно, заощаджуючи енергію, можна дотягнути до острова. А так і не відчуєш, як вичерпається тепло… Яка користь загинути, забравши з собою дані про підводне лігво націстів!

Карцов, стогнучи, перевертається на бік, долонями стискає голову. Що робити? Де правильне рішення?

Яскраве сонце. Спокійне море. Високе чисте небо. І — скеля, на якій лежить чоловік. Голова його незручно підігнута, пальці розкиданих рук вчепилися в камінь, понівечене тіло тремтить.

Швидше б ішли ті, що живуть у скельних порожнечах!

Ну, а коли його не помітять або вважатимуть за померлого?

Простягнувши руку, Карцов намацує ніж. Ось для чого зберігає він Джаббів подарунок. У крайньому разі, коли вже нічого буде чекати…

Р-раз! Він штовхає ніж у розколину: у воді, зовсім поруч, дві голови в шоломах!

Плавці вилізли на скелю, допомогли один одному скинути шоломи, підходять, незграбно човгаючи ластами. Ось вони присіли навпочіпки біля розплатаного на камінні тіла.

— Хто ти, старий? — по-англійськи питає Абст. Запитання повторене іспанською мовою, потім французькою. І тільки згодом лунає німецька мова.

— Хто ти, старий? — каже Абст. — Ти моряк? Твій корабель потоплено?

Старий!.. Карцову здається, він у сні.

Мозок працює незбагненно швидко. Так, авжеж, так: він виснажений, брудний, обріс.

Абст кладе пальці йому на зап'ястя, слухає пульс.

Він бачить страх в очах чоловіка, що лежить на скелі. Чому він лякається, намагається сховати руку?..

Абст хапає її, повертає до себе.

— Німець! — кричить він, побачивши татуїровку. Це останнє, що запам'ятав Карцов. Опритомнів він уже в підземеллі.