Леонід Григорович Кононович - Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович

— Пояснюю! — сказав я, наглядаючи, як воно пливе до відчиненої кватирки. — З цією фразою пов'язаний один старосвітський звичай. У минулому сторіччі по всій Україні продавалися медяники у вигляді ріжних звірят, — ведмедів, котів, левів… але найбільшим попитом користувалися медові цуцики. Чому? Коли парубок уподобав собі якусь дівчину, то перш за все їхав на ярмарок і купував пряника у вигляді цуцика. Такі медяники, до речі, важили до трьох фунтів. От він приносив того медяника на вечорниці й прилюдно дарував дівчині, котра впала йому в око. І якщо дівчина приймала цей дарунок, то це означало, що вона відповідає взаємністю. А тому серед пестливих імен, якими парубки називали дівчат, — зіронька, сонечко, ягідка тощо, — було й таке наймення, як цуцичок медовий.

Цуцичок слухала, широко розплющивши очі.

— Чекай-но, — не второпала вона, — а мене чого це ти називаєш оцим самим… медяником?

Я звів плечима.

— Фраза оригінальна… подобається! Цуцичок ображено пирхнула.

— А я, — сказала вона, обертаючись до свого комп'ютера, — значить, не подобаюся! Дуже, дуже дякую… Так от, щоб ти більше не прозивав мене цуцичком медовим, ясно?

— А чого б це? — здивувавсь я.

— А ти дарував мені пряника? Та якби й дарував, то я не взяла б… так що немає чого прозивати! А то диви, хитрий який…

На столі ожив селектор.

— Оскар ще там? — озвався шеф. — Хай заходить! Я зітхнув і підвівся з фотеля.

— Слухай, то за медяником діло не стане… га, Цуцичку маленький?

Вона з цікавістю зміряла мене своїми зеленими очиськами.

— Йди вже, йди… парубок! Он шеф ніяк тебе не дочекається.

Я знову зітхнув і, загиливши двері ногою, ввалився до кабінету. За столом справді сидів шеф, а коло нього — полковник Урилов, з грубелецькою сигарою в зубах. Уздрівши мене, він вийняв сигару з рота й акуратно поклав її на край попільнички.

— Привіт, братва! — весело сказав я, підходячи до столу.

Мурат не зронив і пари з уст. Урилов підвівся й, обігнувши стола, підійшов до мене впритул. Якусь мить у кабінеті стояла тиша.

— Ти, — лагідно поспитався полковник, — знаєш, чому моє прізвище Урилов?

Я позадкував.

— Ну! — сказав я нарешті.

– І чого ж воно таке, голубе?

— Чого, чого… — буркнув я. — Всі ж знають… ти любиш давати у рило!

Реакція в мене блискавична, однак цього разу вона спрацювала на межі допустимих норм, і я насилу здужав ухилитися праворуч, пропускаючи здоровецький кулак полковника Урилова біля самісінького вуха. Враження було таке, наче коло тебе пролетіла гиря; полковник не сподівався, що ціль переміститься з лінії атаки, і завдав удару з такою силою, що провалився в порожнечу й, наче бомба пролетівши через увесь кабінет, буцнувся головою в стіну. Міліцейський картуз упав додолу, однак Урилов не звернув на те жодної уваги — він відштовхнувся від стіни й кинувся на мене, мов розлючений кабан.

Мурат блискавично переплигнув стола й згріб полковника в оберемок.

— Пусти… пусти, кажу! — заревів Урилов, махаючи руками. — Я його зараз на місці тут урию, скота безрогого! Я його завалю як мамонта й на кавалки пошаткую, бляха! Я йому яйця одірву й у музеї криміналістики повішу за шклом, матір'ю клянуся! Я його на параші танцювати заставлю, коня такого з яйцями! Я йому, бляха, покажу, як безпредєл чинити й банабаків мочить зі страйкера! Я в тюрму сяду, але його уб'ю, в ліс вивезу і закопаю, на хрін! Пусти… пусти, кажу, а то я зараз тут буду все трощити!

— Та заспокойся ж ти нарешті! — стривожено сказав Мурат. — Он, дивися… ти ж і його перелякав, так репетуєш!

Я з острахом глянув на Урилова й одступив до дверей.

— Де, — ревів той на всю горлянку, шалено пручаючись і вимахуючи руками й ногами, — де мій табельний пістолет, бляха! Ні, ти в мене, бугаїно, жити на світі не будеш! Ти будеш валятися на смітнику, й безпритульні пси з диким гарчанням тягатимуть у кущах твої гарячі тельбухи, блядь буду! Я тебе повішу в камері догори ногами й битиму ломом по яйцях, матір'ю клянуся! Ти знатимеш, як псувати мєнтам статистику тяжких злочинів, скот безрогий! Я тобі що казав, одморозку ти розгнузданий? Що я тобі казав, коли ми виряджали вас на завдання з отим придурком Барабашем? Що я тобі наказував, кінь ти такий з яйцями, га? Я пошкріб потилицю.

— Що, що… — буркнув я. — Щоб ніяких трупів, здається! Урилов заревів, наче бугай, якого вхопив за горлянку скажений пітбультер'єр.

— А ти що накоїв, скот безрогий?! Для чого ви банабаків перемочили й на купу поскладали, мов заморожені свинячі туші, га? Як я тепер буду вас одмазувати в прокуратурі, думав ти чи ні, бугаїно безмозка? Та на хріна мені здалося таке співробітництво з вашою кримінальною структурою, щоб її чорти взяли разом з усіма співробітниками! Ти розумієш, бляха, що ми живемо в правовій державі й прагнемо увійти в європейську спільноту, горіла б вона синім полум'ям? Хіба ж із такими одморозками, як ви з отим придурком Барабашем, нас туди пустить яка скотина, га? Пустить чи ні, відповідай, котяро ти скотобазний?

Мурат запхнув Урилова в фотель і втомлено втер чоло.

— Цуцичок? — нахилився він до селектора. — Коньяку хутчій… і закусок чимбільш!

Я підійшов до столу й, не спускаючи очей з Урилова, обережно сів у крісло.

— Знайшов ти спільноту! — буркнув я, притягуючи до себе скриньку з сигарами. — Хіба це європейська спільнота? Це — європейська свинота… інакше й не скажеш!

Урилов завовтузився у кріслі, мов розлючений ведмідь.

— Ти в мене побалакай, бугаїно! Ти довше побазікай, то я тобі хутко роги пообламую, кінь ти такий одморожений! Я тебе як одвезу в мусарню та як почну нюх твій топтать чобітьми… ти в мене тоді все побачиш — і Бога, й фантомів, і самого себе, придурка, в гробу!

Двері розчинилися, й увійшла Цуцичок із