Анатолій Дністровий - Пацики, Анатолій Дністровий

рівний носик, запитливий, відкритий погляд, Бодьо до неї говорить, кути її рота злегка підіймаються вгору й народжують усмішку. Да, вона дуже красива, кажу ніби сам до себе. Для матері буде гарна невістка, добродушно продовжує жінка. Дає мені замовлення (але без п'ятдесяти грамів коньяку) і ставить пе–реді мною морозиво, яке я не просив. На мій здивований погляд відповідає, що це для дівчини. Запитую про коньяк, але вона несхвально хитає головою, що мені, тіпа, нема вісімнадцяти, не те що двадцяти одного. Благально дивлюся, і жінка каже, добре, тільки щоб ніхто не бачив, бо ляпнуть, що споюю малолітніх, а язики розпустити можуть, у нас зараз такі, Толя, пішли злі люди, що не доведи Господи. Да — погоджуюся з нею, люди гівняні. Як, як, гівня–ні? — так, це правда, сумно каже вона; пауза; бережи себе, синку. Цієї миті до зали заходить Петро Григорович, а за ним Валік, суддівський син. Вони вітаються зі мною, Петро Григорович повільно оглядає присутніх, і раптом його очі розширюються й застигають. Спрямовую погляд туди, куди він дивиться. Бляха, він вилупився на Ляню. Вона його також помічає, її обличчя миттєво червоніє й стає розгубленим.

???

…пауза; я нічьо не доганяю, шо за манси?

Підходить Дефіцит, запитує, що сталося, невпевнено видавлюю з себе, все добре. Діма мовчки дивиться то на Ляню, то на Петра Григоровича, й на вухо мені шепоче, щоб сьогодні я обов'язково йому зателефонував, є серйозна розмова. Я підходжу до столиків, сідаю між малим Машталіром і Лянею. Бодьо тихо каже, що вона дуже гарна, я за тебе, Толян, радий. Дякую йому за ці слова, а сам думаю, що ж відбувається між Лянею й Петром Григоровичем і що хоче мені сказати Дефіцит. Краєм ока стежу за Лянею, вона розгублена, у бік Петра Григоровича боїться глянути, я беру її за руку, й вона здригається. Риня сперечається з Валі–ком, але я не вникаю в їхню розмову. Бодьо Машталір каже мені, що в липні збирається з Дефіцитом їхати в Крим відпочивати, може, поїдеш з нами, там знаєш, які будуть бабаськи… Капуста розмовляє з тьолкою Пижа й ні на кого не звертає уваги, вони вже хвилин п'ять триндять. Риня питає в Петра Григоровича: ти чьо без кобіти? А на фіга вона мені? це ж треба з нею зустрічатися, купувати квіти, водити по кабаках, на фіга, питається? можна просто так — раптом він кидає погляд на Ляню й починає реготати. Відчуваю, як від злоби в голову вдаряє кров, а руки збуджено тремтять, я стискаю кулаки й ледве себе стримую. Петро Григорович і Валік між собою говорять, голосно регочуть, наче більше нікого тут нема. Риня підіймається й кличе мене на перекур. Ми виходимо на свіже повітря. Риня дістає цигарки, прикурюємо від моєї запальнички.

Кілька хвилин він мовчить і дивиться на парк, що навпроти забігайлівки через дорогу.

— Чьо він знову притягнув цього дурака? — каже до мене.

— Хто?

— Петро Григорович. Ми ж домовлялися, сьогодні збираються тільки наші.

— По–моєму, Петру Григоровичу все це глибоко по–барабану. Ти ж бачиш, як він себе поводить.

— Да. Пора з ним розходитися. Будемо тільки ми: ти, я, Бодьо і Дефіцит.

— А Пиж і Коновал?

— Цим нарікам… да пішли вони, — затягується Риня. — Через півроку, ну хай через рік… вони вже будуть опущені. Не віриш? Побачиш! На них і так вже дивляться, як на даунів тупорилих.

Пауза.

— Приходьте з Лянею на вихідні до Капусти. Прийдеш?

— Не знаю. Подивимося.

— Хулі там дивитися, — плескає мене по плечу.

— Між нами різні мульки почалися.

— Да? У мене з Ірою те саме. Знаєш, я останнім часом Інґрід згадую, яка тьолка! я коли про неї думаю, мені… якби це сказати… аж серце стискається, просто не повіриш! зі мною такого ще не було! Іра класна, але…

— Вона більше не пише? — запитую про Інгрід.

— Ні.

— Напиши їй.

— Да? Думаєш, все почнеться знов?

— Не знаю. Спробуй. Тобі ж руки від цього не відсохнуть?

— Завтра напишу.

Прилучаємося до наших. Петро Григорович голосно розмовляє з Валіком, а Бодьо Машталір зайнятий Капустою й тьолкою Пижа, які його дістають своїми бабськими запитаннячками, чого він, такий симпатюлька, без дівчини, чого такий серйозний, а? Бодьо, якби в мене нікого не було, я би до тебе приставала, сміється Капуста, ти не проти? Машталір знічується й червоніє, але поводиться пристойно, наче на сповіді, зізнається, що через постійні тренування не має на це часу. Дівки сміються й просять у Боді дозволу «знайти підходящу кандидатуру», від чого він ще більше ніяковіє. Ляня сидить мовчазна й біла, як свічка, ні на кого не дивиться. Карочє, іду я вночі лісом, не вгамовується Петро Григорович, чую збоку від мене — у кущах — шелестить листя на землі, я, тіпа, кричу, стій, лосяра, буду стріляти! а цьому придурку шо я говорю — до лампочки, у мене така ізмєна, шо мало не всцикаюся, хочу дати дьору, але… ви ніколи не повірите! на стежку виповзає йожик — йобаний йожик! я аж перехрестився. «Ха–ха–ха!» регоче Валік. Тобі зараз смішно, киває головою Петро Григорович. Мене від нього харить, кажу малому Машталіру. Він дивиться з посмішкою й каже, що Петро Григорович останнім часом дуже змінився. Толя, пішли, — шепоче до мене Ляня; пауза; я тебе прошу, пішли звідси. Шо сталося? Пауза; Ляня сполохана, як зайчик із казочки, який боїться злого вовка. Беру її за руку й відчуваю, як вона тремтить. Нормальна тєма, нічьо не скажеш, шо ж тебе так висадило на ізмєну, маленька? Дивлюся на неї пильно, Ляня не зважується в мій бік навіть глянути. Кажу їй «димієм», прощаюся з присутніми, Риня здивовано запитує, чого так