Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння

- О, та ви грамотні? - жартую.

Сміється.

- Ото тільки й грамоти моєї. Спасибі - Соня навчила. Та ще цифри знаю. Так читайте, що там написано? - насторожився.

Читаю.

«Я, нижеподписавшийся, даю настоящий вид на отдельное жительство жене моей Софии Михайловне Волынской для поступления на акушерские курсы в городе...»

- Вус?! - як з рушниці випалив мені в лице по-єврейському Дувид.

Миттю вихопив з моїх рук папір, порвав, пом’яв і, ховаючи клаптики глибоко в кишеню, кинув на мене погляд, повний гніву.

Вилетів, як буря, аж двері затіпались на старих завісах.

Незабаром десь у кімнатах лящав його гнівний, обурений голос, як пістонами палив.

Залунав йому назустріч другий голос, палкий, дужий, якого я ще не чув. Забриніли в йому нотки такої огневої зненависті, погрози, презирства, що мороз пішов за спиною.

Навіть мені огнем ударило в лице, коли почув близько таку неймовірну силу.

Не вірилось: та чи це ж тая мрійна Соня з заплаканими очима, що ходить тихо, як тінь?

Дувид намагався задавити той голос, тупав ногами, стукав по чомусь, кричав.

Приєднався до гурту ще один голос, спокійний, тихий, проте гострий як ніж.

Зчинилася сімейна буча, якої я ще не чув тута...

А увечері - ходить Дувид по двору, за голову хапається.

Світять зорі, як празникові свічі, шумить по каміннях вода, мов хто по воді стрибає.

Я сиджу край вікна, згадую чогось пісню:

Хилилися густі лози,

Куди вітер віє...

Смутно, Дувиде: тікає од нас Соня, не хоче нас...

Може, з тиждень стояв у господі Дувидовій напружений настрій.

Вискочить Дувид із хати, візьметься за груди, застогне, і знову запалають очі, немов роздуло в них вітром огонь. Летить у хату. Здіймається крик, сварка, ляскотня дверима - потім стане знов тихо-тихо, як перед грозою. Ще тихіше ходить стара Сура по кімнатах, ще міцніше стуляються тонкі, горді губи.

Входить до мене Дувид, знесилений, змарнілий, руденькі кучерики поплутались на голові, а в очах не гасне упертий огник.

Показує затертого срібного злота.

- Серце горить у мене!.. Ой горить... Складімося та купимо горілки... Я хочу впитись.

- Не поможе, Дувиде, впитися, коли серце ниє.

Не повірив: пішов знайшов-таки когось. Повернувся додому п’яний: козирок на потилиці, сам розхристаний, розкислий.

Сидить коло мене, лупає п’яними очима, слину пускає:

- Ах, Соня! Сонечка моя!.. Що ти робиш зо мною!

Бридкий, поганий же ти, Дувиде, та ще й дуже.

- Ось послухайте, Дувиде, коли ви так любите Соню, чом не хочете вволити її волю - хай би їхала собі, вчилася.

Дувид із острахом глянув на мене.

- Вона, як поїде, зовсім мене забуде, покине - душа моя чує.

- Коли ж силою милим не будете - схаменіться!

- Знаю. Та що ж я вдію, коли не можу. Коли не мені - краще нікому.

- Ех, Дувиде, Дувиде!.. А ще кажете, що душу оддали б за Соню! - починаю його умовляти.- Коли цьому правда, то ви б же їй слова не сказали, коли вона хоче свого щастя шукати! Ну, не миле їй ваше кохання, самі бачите, то сховайте його для себе. Нехай їде, нехай забуде вас, нехай серце ваше буде щеміти за нею раз у раз. Дарма. Не можна ж так, щоб усі вірно кохалися. Вона, може, покохає другого, а ви собі підете в гай та й розважите свою тугу. Кажуть - світ тоді немилий буде - неправда: і тоді гарний буде світ.

Задумався Дувид.

- Не можу я так,- промовив смутно.

- Не можете?

- Я знаю, що я не пара їй. Я собі людина проста, не вчена. Нащо було йти, коли бачила, що я їй не пара? Коли б не знав її - жив би спокійно, а тепер без неї не можу, не хочу... І не пущу, нізащо не пущу! - У п’яних очах загорівся якийсь огник.

- Не схоче жити зо мною - присилую! Ми разом вступили в закон, мусимо вкупі його держати! Вона ж учена - знала, на що йшла... Вона хоче закон ламати, а я не хочу!.. І їй не дозволю. Не хоче по-доброму - приневолю! - Чмихнув носом, поблискує очима. Я слухаю й дивуюсь, звідкіль береться ця упертість у лагідного Дувида.

Далі Дувид тільки чмихав, та дивно одмінялося його лице: уші палахкотіли, аж курились немов, ніздрі роздимались, лице зблідло, в очах стала розгоратись, поблискувати п’яна потьмарена пристрасть. Відразу, не сказавши ні слова, він схопивсь з місця і, плентаючись ногами, всім корпусом рішуче подався до дверей...

Чути було нерівні ступні в залі, потім щось стукнуло, впало.

- Соня!.. Ну, прости, прости мене! - почулось жагуче прохання.

- Одчепись, гадино! - тремтячи від огиди, задзвенів голос Соні.

Швидко зашуміло щось, ляснули десь двері, зачинились.

- Соня! Соня!

З ласки на погрозу переходив голос Дувида. Застукав у двері.

- Со-ня!..

Забриніли тонко шибки, десь ніжно обізвались-зашуміли шклянки.

«Одурів, клятий жид!» Взявши шапку, я зійшов із дому.

Пізно. В кімнатах наполягла на все тиша, якась отруйна, сонлива. Причувається дихання сонних. Вертаюсь у свою кімнату, ступаю боязко, як злодій, мов страшно зробити шум на цьому святі сна. Огню не свічу: одчинив вікно, задивився.

Спати хочеться, а лягати лінь. Та й ніч вабить - тиха, смутна, травнева ніч.

Одшуміла, одгомоніла весна та й стала задумана, одяглася - в дорогу виряджається.

І палкіше обгортає, тихіше шепоче речі, як дівчина на розлучній розмові.

Гомонить крізь сон, буркоче вода, спотикаючись на камені, мов неспокійний подорожній кудись поспішає.

Дрімається. Мов щось причувається.

- Рятуйте! Рятуйте! - вирвався бентежний крик із далекої кімнати.

Сон одлинув, мов хто злив усього холодною водою. Кинувся, стою серед кімнати. Серце тукає, аж болить.

Сни й дрімоти немов аж зашелестіли, ховаючись десь по кутках.

- Рятуйте! Рят...- голос урвався, як чимсь перетятий.- Рятуйте! - в голосі щось жагуче-нетерпляче, вимагає, тягне до себе.

В мене прокидається якась сила і як водою несе на крик.

Ляскають двері, мов вітер влетів у порожні кімнати.

- Що тут таке?.. Що сталося? - гукаю на порозі Сониної кімнати, й чудно оддається мій голос.

В кімнаті - темно. Вікно одчинене, крізь ажурну занавісочку байдужно світить місяць.

Із темного кутка зразу одскакує Дувид, босий, без шапки, блимнув якимись дикими очима й як метіль вистрибнув у вікно.

Чую, як хлипає Соня, кляне.