Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Він їх одержує. Тільки Ежені, як і раніше, не пускає його й на поріг. Він приїздить ще й ще раз… «Вона збожеволіла», — кажуть йому люди, які добровільно взяли на себе турботи про неї.

Біанкур схопився за голову. «Так, Фірмен був такою людиною, що, покохавши, Ежені вже не могла його забути». Фірмен! Ежені! Як давно все це було! Не треба згадувати! Пуайє він чи Біанкур — все одно, чимало сліз пролито з вини того й іншого. Але ці сльози його не хвилювали. Скільки облич змінив він за цей час: сьогодні — поважний чиновник, завтра — торговець, наступного дня — актор. Сьогодні у нього при боці висить шпага, а ввечері, дивись, він уже носить брижі — туго накрохмалений комірець, натягнутий на дротику. Ось він під личиною писаря з довгим волоссям, ось — піхотинець зі шпагою. А завтра вже прогулюється по бульварах і Новому мосту, спираючись на палицю з золотою масивною головкою. І хто з парижан повірить, що це одна й та ж сама особа. Парижани знають, що місто кишить королівськими шпигунами, але й не підозрюють, що їх цілий полк, лише одягнені вони всі по-різному і міняють свій зовнішній вигляд мало не щодня. Так, Біанкур ні від чого не відмовлявся, виконував усі доручення. Зате йому було надано свободу й можливість вершити значні фінансові операції. Він хотів грошей, багато грошей, і він їх мав. А коли треба було прибрати з дороги ворога, йому давали накази в запечатаних конвертах — чистий аркуш паперу, який таїв у собі страшну долю для будь-якої людини.

Що ж, тепер усе минулося, все давно забуто! Робера вже не турбувала доля Ежені, а Фірмена проковтнула Бастілія, де він скінчив чи скінчить свої дні. То чого ж тіні цих забутих людей — тіні минулого — знову блукають тут, не дають йому спокою?

Виїхати скоріше! Ось що йому лишилося. «А після мене хоч потоп!» — повторив він знамениті слова ЛюловікаХV.

Біанкур натиснув кнопку. У дверях з явився Люк.

— Попросіть до мене пана Гійома. І негайно!

До кабінету зайшов секретар. Він і не здогадувався про душевний стан свого хазяїна.

Ледве відповівши на привітання Гійома, Біанкур мовчки вказав йому на стілець і багатозначно запитав:

— Ви маєте новини?

Секретар заперечливо похитав головою.

— Ну, а в мене новини є, і погані.

Секретар насторожився.

— Сподіваюся, це не завадить вашому від'їзду?

— Я теж сподіваюся. Але все може змінитись останньої хвилини. Справа в тому… — Біанкур роззирнувся. — Я гадаю, ні Люка, ні Моріса нема поблизу, і я можу говорити з вами цілком відверто.

Секретар мовчки підійшов до дверей, визирнув і, переконавшись, що їх ніхто не підслуховує, повернувся і шанобливо мовив:

— Я уважно слухаю.

— Якимось чином у Парижі стало відомо про нашу операцію… продаж партії зерна в Англію. Коли я кажу: в Парижі, я маю на увазі крамарів, ремісників, цих горланів стряпчих і всіх тих, хто тиняється без діла, а отже, завжди скаржиться на голод… Тому я вважаю доцільним прискорити від'їзд. На жаль, сам я не встигну закінчити всі справи, дещо доведеться доручити вам…

Обличчя Гійома витяглося.

— Пробачте, я хочу вас запитати. Чи вважаєте ви, що, залишаючись у Парижі, я буду в безпеці?

— Ви не можете виїхати, кинувши всі справи. Та й куди ви могли б виїхати?

— Та хоч би до мого батька, в Бретань.

— Боюся, що це неможливо. Залишилося зробити ще дуже багато. Цей клятий адвокат Карно і його помічник Адора затягують продаж мого особняка й маєтку в Провансі. Я не настільки їм довіряю, щоб дозволити закінчити справу без мене. Тут треба пильнувати та пильнувати… Я вважаю, що ви якраз і заміните мене. До речі, даремно ви гадаєте, що в Бретані спокійно. І там бунтують селяни…

Гійом мовчав.

— Певна річ, ваші послуги будуть оплачені в подвійному, в потрійному розмірі…

— Я не маю сумніву у вашій щедрості, пане Біанкур. Але я боюся, що моє життя опиниться в небезпеці. Моє ім'я надто міцно зв'язане з вашим. Ви людина самітна, вам важко зрозуміти мої побоювання. Я ж маю сім'ю: дружину, сина…

— Звідки це ви взяли, що ваше життя справді в небезпеці?

— Сьогодні ніхто не почуває себе в безпеці. Ні для кого не таємниця, що війська стали не дуже надійні. Розраховувати можна тільки на іноземних солдатів. Ви чули, що сталося цими днями в казармі Сен-Марсель?

— Ні, не чув.

— То послухайте. Кілька рот національних гвардійців, невдоволені тим, що їх примушують іти проти «французького народу», як вони кажуть, самовільно пішли з постів. Незважаючи на те, що офіцери намагались їх затримати погрозами й добрими словами, вони пішли в кафе на вулиці Вожірар і продовжували там мітингувати. Дізнавшись, хто вони такі, публіка привітала їх і заплатила за все, що вони в цьому кафе випили… Вас це не лякає?

— Усі ці казки аж ніяк не стосуються наших з вами справ.

— Так, але солдати говорили, що вони покликані охороняти короля, а не воювати з народом.

— Ну, це вже занадто! Я вважаю, що їх все ж таки закличуть до порядку. У незаперечній покірності солдат зацікавлене все населення. Певна річ, я не маю на увазі бунтівників.

— Справді, відбувається щось незвичайне. Я ніяк цього не второпаю… Із сіл в Париж приїжджають власники маєтків, бо теж бояться бунтів. А звідси багато хто втікає за кордон, вивозячи з собою коштовності… І ви теж поспішаєте залишити Париж. Та й пан Ревельйон, кажуть, ще не повернувся з Бельгії і чекає там, поки Париж вгамується.

Та Біанкур не слухав свого секретаря і вів далі, немов би відповідаючи на власні думки:

— Коло звужується, Гійоме. В Парижі закони диктують якісь нові люди… Що б там не було, я маю негайно залишити місто. Розумієте? Я вже казав вам, що збираюся