Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

з Парижа. Хмари згущалися. Однак небезпека минула, все, здавалося, іде гаразд… Ламуаньйон повернувся до справ, хоч уже не як міністр. Знову біля нього почали крутитися різні люди. Але поміж них Біанкуру вже не знайшлося місця. Лєже забув послуги, які йому робив Біанкур. А хіба ж то не Лєже одержував левову пайку прибутків від махінацій Біан-кура?

Але тепер Лєже злякався: а раптом цей невгамовний третій стан почне перевіряти, як могло статися, що населення сидить без хліба, а зерно, якого не вистачає в країні, таємно пливе за кордон. Хай Біанкур сам виплутується, як знає, з неприємного становища, в якому вони опинилися. Лєже нічим не хоче йому допомагати: адже доказів, що Біанкур діяв за згодою Ламуаньйона, нема. Біанкур у цілковитій розгубленості. І справді, на тих паперах, за які можна зараз жорстоко поплатитися, підпису Ламуаньйона нема. Нема й підпису Лєже. Невже ж він, той, хто не раз дурив інших, потрапив зараз сам у пастку? Де тонко, там і рветься; йому доповідають, що в Пале-Роялі якийсь негідник виспівує куплети. В тих куплетах йдеться про те, що французький народ голодує, а зерно тим часом вивозять в Англію. Добре, що поки що не називають його імені. Але хто поручиться, що завтра новий куплетист не присвятить вірші особисто йому? А останньою краплею, що переповнила чашу, був лікар Мерен. Йому Біанкур не раз довіряв своє життя, і все обходилося гаразд. Та треба ж було, щоб сьогодні, як завжди, уважно оглянувши хворого, лікар сказав, що необхідно пустити кров.

— Ну що ж, коли треба, то пускайте, — байдуже погодився Біанкур.

Та коли лікар з ланцетом в руках схилився над хворим, той раптом голосно закричав:

— Ні, не треба, не треба! Я не хочу! — І затулився руками.

— Чому? — здивовано запитав Мерен.

— Не треба! Не треба! — повторював Біанкур. Уважаючи, що це примхи хворого, лікар не наполягав.

Тим часом Бінкур боявся зізнатися самому собі, що його налякало. Звідкись з глибини пам'яті виплив зненацька спогад. У ранній молодості Біанкур, який і тоді вже відзначався огрядністю, зненацька захворів. Його кращий друг, лікар, стурбувався. Друг — так! На той час він ще був його другом, хоч Робер уже заніс над ним ніж. І от Фірмен — так звали лікаря — пустив йому кров. Робер дуже ослаб і тремтячим голосом запитав: «Я втрачаю сили, це так і має бути?» Фірмен засміявся: «Зрозумій, ти — мій кращий друг. Якщо я ризикнув лікувати тебе, то не сумнівайся ані хвилини у твоєму зціленні. А щоб ти був зовсім спокійний, ади зараз побратаємося з тобою!» Фірмен схопив ланцет, яким щойно пускав йому кров, спокійно розрізав собі палець і помастив свіжу ранку кількома краплинами крові з руки Робера: «Тепер ми брати навіки!» При цьому Фірмен сміявся тим особливим сміхом, який властивий людям здоровим і безстрашним, що люблять життя і в той самий час нехтують чи не найголовнішим — страхом смерті.

І тепер знову ланцет в руках лікаря!

Біанкуру здалося, що крізь риси обличчя схиленого над ним Мерена проглядають давно забуті риси Фірмена Одрі.

Біанкур згадував, і його проймав дрібний дрож.

Як же все сталося? Що змусило його зрадити друга? Страх перед розплатою за спільні «прогрішіння»? Так, з-поміж інших причин був і страх, що відкриються імена авторів памфлета. Та не тільки це. У хвилину тверезих роздумів Біанкур зрозумів, що йому глибоко байдуже, прочитає народ правду про пані Помпадур чи ні. Азарт, що його охопив, коли він сам уперше запропонував Фірменові видрукувати брошуру в Англії, звітрився. Адже він гадав, що книжка принесе великі доходи, що потім буде привільно жити, не лічити копійки, не канючити їх щоразу в батьків.

Якщо пригадати зорю його дружби з Фірменом, то слід визнати, поклавши руку на серце, що в глибині душі він завжди трохи заздрив цьому щасливчику. Їх звела колись і зблизила любов до книг. Книголюбом Робер залишився на все життя. Обоє були молоді, життєрадісні, обоє почували себе щасливими. Фірмен не мав ні копійки за душею. Роберові батьки, хоч і не були багатими, мали середній достаток. Фірмен мав добрі успіхи в навчанні. Роберові наука давалася важко. Удача супроводжувала Фірмена в усьому, щастя завжди усміхалося йому. Робер полював за багатою нареченою і для цього вдавався до всіляких хитрощів. А фірмена красуня Ежені покохала на все життя. «Фірмену завжди в усьому таланить. Ось і Ежені готова піти за ним хоч на край світу. Але я краще знаю життя. Я доведу Фірмену, що жодна жінка не встоїть перед золотом!» І він почав залицятися до Ежені. Та красуня лише сміялася з нього. Тим часом Робер не на жарт закохався у Фірменову наречену. Тепер він зненавидів свого друга.

Як навмисне, Фірмен сповістив його: «Поліція натрапила на наш слід. Треба придумати, куди заховати паки видрукуваних брошур. Тільки не в Ежені. Жодна волосина не повинна впасти з її голови. Ти знаєш, що королівські посіпаки не милують ні жінок, ні дітей. Нам же з тобою загрожує Бастілія».

Бастілія! При цьому слові жах охопив Робера. Уночі він прокидався, вкритий холодним потом, не вірив, що лежить на власній постелі у власній кімнаті, а не на солом'яному ложі в тюремній камері. Вдень від кожного шереху він тремтів, йому здавалося, що за ним прийшли. «Пропади все пропадом! Що мені король, пані Помападур, Фірмен? Я хочу жити й вибуваю з гри поки ще не пізно!..» Багато років по тому Робер намагався заспокоїти свою совість: «Фірмен сам розумів, що йому загрожує Бастілія. Якби навіть не моя допомога, він все одно рано чи пізно потрапив би до тюрми…»

Послуги, які робив Робер, цінуються дорого. Правда, Ежені лишилася непохитною і після зникнення Фірмена. Тим часом люди, які завербували Робера, вимагають від нього нових послуг. Адже в Парижі раз по раз з'являються памфлети, брошури, вірші, спрямовані проти двору, а іноді й проти самого короля. Треба дізнатися, хто їх пише, хто друкує. Добре! Робер згоден! Він не гребує будь-якою роботою. Якщо треба пише доноси, якщо треба — переодягнений змішується з натовпом, слухає, спостерігає. Але за це він хоче одержати інше ім'я, дворянство, карету з гербом.