Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

побалакав з ним, для практики. Унтер-офіцер, немолодий уже. Так він знаєш як високо цінить тутешніх партизанів! Цілу зиму й весну між Мінськом і Барановичами на охороні залізниці був, а потім чимось проштрафився — і на передову! Так йому тут, на передовій, після партизанів знаєш як сподобалось! Тиша! Зо гут, зо руіг, зо айне штіле! А там, каже, в тилу, погано — шлехт! Зер шлехт! Єде нахт шпренгунген, юберфеле, шюсе… Словом, щоночі — надзвичайна подія! А на фронті, каже, тиша! Тільки не пощастило, невчасно й не під той кущ оправлятися сів! У нас, звичайно, тут не така вже й тиша. П’ять днів тому, мабуть, читав, ми доповідали, — засікли вночі у німців, прямо проти себе, сильний вибух; на торф’яних болотах, на вузькоколійці міст — капут! А хто? Партизани, більше нікому! І де? Просто коло передової! Як же їм не віддати належне? — ще раз сказав Ільїн і дав цим зрозуміти, що засперечався з Завалишиним зовсім не для того, щоб применшити заслуги партизанів.

— Дозвольте ввійти?

У двері вступив і зачинив їх за собою невисокий капітан, — його обличчя було знайоме Синцову.

— Слухаю вас, — мовив Ільїн після короткої паузи.

— Ви звеліли зразу ж доповісти вам, як тільки з’ясую, — сказав капітан. — Провідний хірург медсанбату не підтвердив висновку. Заперечив рішуче! І запропонував додаткове слідство. Всі інші подробиці можу вранці. Піду спати.

— Не підтвердив? Оце так! — Ільїн здивовано мотнув головою.

— А що, хіба погано? — опитав Завалишин.

— Навпаки, так добре, що навіть не віриться, — Ільїн глянув на капітана. — Чого це спати? Коли зайшов, то випий з нами чаю. От Синцов приїхав, вечерею годуємо.

Капітан нічого не відповів, скинув пілотку й шинель, почепив їх на гвіздок, витяг з кишені гребінця і, перед тим як підійти до столу, причесав скуйовджене ріденьке волосся. І поки він робив усе це, Синцов згадав, хто він.

Цей капітан був уповноважений особливого відділу полка, старший лейтенант Євграфов, якого тоді, під Сталінградом, Синцов зустрів першого ж дня, як прийняв батальйон, і потім часто бачив у себе, а найбільше напочатку.

— Як, вип’єш з такої нагода? — показавши на Синцова, спитав Завалишин, коли Євграфов сів до столу.

Євграфов кивнув, і Завалишин налив у кухоль горілки: йому більше, собі й Синцову менше, бо вдруге.

— З дозволу командира полку, ще раз за твоє здоров’я, — сказав Завалишин і цокнувся з Синцовим. Євграфов кивнув, цокнувся і теж випив. Потім, закусивши, спитав у Синцова:

— В оперативному відділі?

— Так, в оперативному.

— Мене сповістили, — сказав Євграфов, — що до нас з оперативного відділу армії офіцер приїхав, тільки прізвища вашого не назвали.

— Виходить, не довели роботи до кінця твої люди? — всміхнувся Завалишин.

— При чому тут мої люди? — заперечив Євграфов. — Кутуєв, ординарець, сказав, що ви не самі. Вагався: заходити чіи ие заходити. Але ж обіцяв командирові полку зразу ж доповісти, вирішив зайти.

— А він весь час тут, у полку? — спитав Синцов.

— А куди ж він од нас дінеться? — сказав Завалишин. — Так і живемо з ним, як при тобі. Ні ми йому зайвих ускладнень не створюємо, ні він нам. Був уповноважений, а ста» — старший уповноважений. Одну зірочку за півтора року додали — тільки й усього.

— А в нас, поїш нам щось додадуть, ще п’ять разів подумають, — сказав Евграфов. — Коли б мені по загальному закону, як на передовій належить, звання давали, я вже підполковником був би. А раз підполковник — то мене з моїм званням уже в дивізію чи в корпус треба переводити. А хто ж у вас у полку сидітиме?

— А чого ти ремствуєш? Ти ж до нас звик.

— Що звик до вас, уже двічі чув. Не від вас.

— Чого це ти — вісті добрі приніс, а сам невеселий? — спитав Завалишин.

— А що тут веселого, коли людину даремно мало до трибуналу не віддали.

Євграфов поглянув на Ільїна, що сидів мовчки, потім на Синцова: чи розповідати зараз, при ньому, все, що з’ясував, чи лишити до завтра? І розповів історію, яку не щодня почуєш.

Лейтенант, який щойно прибув з училища, на третю добу служби в полку прибіг на світанку в санроту з простреленою лівою кистю. Просив швидше перев’язати й відпустити його назад, казав, що хоче лишитися в строю.

Про своє поранення розповів, як він перед світанком, піднявшись над бруствером окопу, дивився в бік німців, і раптом його вдарило в руку.

Спочатку все здавалося зрозумілим: ліва рука, куля пройшла крізь долоню, по краях рани ореол опіку, — отже, постріл в упор чи майже в упор — самостріл!

Словами, що хоче зостатися в строю, думав одвести від себе підозру, а того, що при будь-якій підозрі на самостріл зразу ж доповідають по команді, не знав.

Незрозумілим було єдине: як міг піти на таку підлість лейтенант, який тільки-но з відзнакою закінчив училище, один з тих, хто, як правило, спить і бачить швидше опинитися на фронті…. боїться запізнитись на війну?

Звідки й чому такий виродок? Відповідаючи на запитання Євграфова, лейтенант до кінця стояв на своєму, плакав від образи, що йому не вірять, і, здавалося, не зрозумів, що його вже заарештували, а все ще просився назад у роту — рана, мовляв, невелика, він її на ногах перебуде.

Його під конвоєм відвезли в медсанбат, на експертизу.

Провідний хірург дуже довго оглядав рану, змусив лейтенанта повторити свої пояснення, як його поранили німці, вислухав не перебиваючи до кінця, а після цього, лишившись удвох з Євграфовим, сказав: усе, що розповів лейтенант, — свята правда. Постріл зроблено не з власної зброї, як написали в санроті, а з гвинтівки, і не в упор, а здалеку, але куля, мабуть, була пристрілювальна, з фосфором на головці, тому біля вхідного отвору є щось схоже на опік, а порошинок і слідів кіптяви, що завжди бувають, коли стріляють в упор, нема.