Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

Ще напередодні Льонька купив квиток. Він вирішив, що коли почати роботу о восьмій ранку, то до дев'ятої цілком можливо звільнитися.

Майстерня «Що зламалось — усе відремонтуємо!» старанно підготувалася до того, щоб знищити у всіх парадних будинку написані на стінах «імена та інші всілякі непристойності», як висловився двірник дядько Семен. Цілих десять днів майбутні маляри навчалися у справжнісінького маляра, який жив у квартирі номер шістдесят один. У будконторі, що була недалеко від будинку, з труднощами випросили на якийсь час щітки й драбини. Дістали вапно й фарби… Отже, все було готове!

Вирішили почати з першого під'їзду, з того самого, в якому жив Льонька. На пропозицію Тихої Тані кожен повинен був працювати на своєму поверсі, щоб перш за все знищити свої власні витівки. Найдужче Тані хотілося, щоб Льонька повозився з стіною свого поверху, бо саме на цій стіні років зо три тому він намалював потвору з кісками і підписав: «Танька — дурепа!»

Рівно о восьмій ранку Льонька встановив драбину, підтягнув відро з вапном та щіткою і взявся до діла. Він пригадав усі поради, які давав справжній маляр з шістдесят першої квартири. Але Тиха Таня і тут проявила вредність характеру: вона ніяк не хотіла зникати зі стіни. Льонька наклав на неї вже кілька шарів вапна, а кіски і витріщені очі, трохи зблідлі, таки дивилися й дивилися на нього.

Льонька тричі виймав з кишені куртки вузький синій квиточок, з любов'ю розглядав його — і тричі переконувався, що початок сеансу саме о дев'ятій годині ранку, а не о десятій і навіть не о дев'ятій тридцять, як хотілося б йому. Часу до дев'ятої залишалося дедалі менше й менше. Що тут робити?

Ось тоді Льонька і згадав знаменитий закон Тома Сойєра. Взагалі він часто звертався за порадами до знаменитого шибеника, вигадника й фантазера. І зараз теж вирішив скористатися його прикладом. Льонька згадав, як Том Сойєр примусив-таки своїх приятелів фарбувати паркан, удавши, що йому самому ця справа дуже до душі і що права на таку почесну працю нелегко домогтися.

Льонька згадав, що бідолаха Том тягнув до паркану відро з вапном сонячного весняного ранку, коли так хороше гуляти, бігати, стрибати — одне слово — робити все, що завгодно, та тільки не фарбувати паркан. І цього ранку також сяяло весняне сонце, і Льоньці теж хотілося займатися усім, чим завгодно, аби лишень не білити стіну біля своєї квартири. Та понад усе йому, звісно ж, хотілося піти до кіно. Вузький синій квиточок, здавалося, пропалив кишеню куртки і добрався до самого Льониного серця. Нарешті з двох квартир на поверсі один за одним з'явилися хлопці, які не були ще в БОБУПІШі, не працювали у новій майстерні — і тому могли спокійнісінько бігти на вулицю.

Але вони не бігли. Кожен зупинявся біля Льоньки, здивовано розглядав драбину, щітку й навіть мало не стромляв ніс у відро з вапном. І кожен неодмінно вигукував:

— Ой, що це ти робиш?!

Першим вигукнув Гарик, добрий і веселий хлопець, який не тільки дозволяв, а навіть сам пропонував усім на подвір'ї кататися на своєму двоколісному велосипеді й поносити свою «капітанку» з якорем і лакованим козирком.

Гарик довго і заздрісно дивився на Льоньку, хоча за вдачею своєю зовсім не був заздрісний. Він намастив вапном палець, понюхав і мало не покуштував його на смак.

— Не треба: отруїшся! — зупинив його Льонька.

— Дай-но я теж спробую, — попросив Гарик. Льонька глянув на нього з жалем:

— Дуже хочеться, га? Розумію! Усім хочеться! Не ти, як кажуть, перший, не ти останній. Мене вже тут десять чоловік просили. Просто благали, в ніжки кланялись. — Льонька, як завжди, починав захоплюватися. — Але я не можу…

Доброму Гарикові ця відмова була зовсім незрозумілою:

— Не можеш? Чому?

Льонька таємниче озирнувся по сторонах:

— За-бо-ро-не-но! Адже ми вчилися у справжнього маляра! А ти не вчився… Цілий місяць досвід переймали! — Льонька непомітно для себе збільшив строк навчання рівно втроє. — Тобі ж, Гарику, я б дозволив… Але ж це вміти треба!

Відмовляти Гарикові було дуже незручно: Льонька одного разу до того накатався на його двоколісному велосипеді, що лопнули камери водночас на двох колесах. І все-таки він вирішив трохи помучити свого доброго сусіда по поверху:

— Зрозумій: це ж не всім довіряють. А тільки кращим… Ну, тим, хто в БОБУПІШі і взагалі чимось відзначається!..

Гарику довелося скромно визнати, що нічим особливим він поки що не відзначився.

— Ну що ж, — сумовито мовив Гарик. — Я пішов…

Він ступив кілька повільних кроків униз сходами. І лише тоді Льонька зглянувся:

— Зачекай-но…

Гарик прояснів і повернувся на площадку. Але раптом відчинилися двері десятої квартири і вийшла Гарикова сестра, сувора, підтягнута семикласниця Ліда, яка зверхньо дивилася на всіх хлопців з подвір'я і завжди дорікала своєму молодшому братові за «безхарактерність і м'якотілість». Ліда хотіла, як завжди, гордо пройти мимо, ледь кивнувши головою. Але не змогла, зупинилася і теж зазирнула у відро, заляпане вапном.

— Що це ти робиш, Льоню?

— А ось фарбую стіну. У нас із усього будинку відібрали найдостойніших і доручили цю справу!

Ліді ніколи і в голову не прийшло б займатися малярними роботами, але те, що вона не потрапила в число «найдостойніших», боляче вразило дівчину.

— А хто це, цікаво довідатись, відбирав?

— Комісія! — не розгубився Льонька. — Дуже відповідальна комісія!

— І по всіх квартирах ходили?

— По всіх! Тебе, певно, вдома не було…

— Дуже дивно. Я, між іншим, двічі допомагала мамі робити ремонт і вмію фарбувати не гірше за тебе.