Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

був трохи старший за Арне, легковажний, веселий, мінливий у своїх поглядах, а проте наполегливий в осягненні мети. Розмовляв Крістіан швидко й уривчасто, інколи водночас про різне, їздив верхи без сідла, стріляв птахів на льоту, ловив рибу на муху і був для Арне неперевершеним взірцем. Крістіан також мріяв поїхати звідси й розповідав Арне про далекі краї, малюючи перед ним дивовижні картини. Він помітив, що Арне любить читати, й почав приносити йому ті книжки, які читав сам. Коли Арне дочитував одну, він давав йому нову, а в неділю знайомив його з географією та з географічними картами. Ціле літо й осінь Арне стільки читав, що аж зблід і змарнів.

Узимку йому також дозволяли читати — одне те, що наступного року його мали конфірмувати, а друге, що він знав, як умовити батька. Він почав також ходити до школи. Але в школі він почував себе найкраще тоді, коли на уроці міг заплющити очі й віддатися мріям про свої книжки вдома. До того ж він не мав у селі жодного товариша.

Батько з кожним роком дедалі гірше знущався з матері. Він ще більше пив, і біль у хребті ще дужче мучив його. Арне доводилося сидіти й розважати його, щоб мати трохи перепочила, і часто він мусив казати таке, що тепер у душі зневажав. Через це в нього зросла ненависть до батька. Ту ненависть він ховав так само глибоко в серці, як і любов до матері. Зустрічаючись із Крістіаном, вони розмовляли про чужі краї, про книжки, та навіть йому Арне не розповідав, що діється в них удома. Але часто, коли хлопець після таких палких, цікавих розмов ішов сам додому й згадував, що його там чекає, він плакав і, звертаючись до зоряного неба, просив бога допомогти йому якнайшвидше поїхати геть.

Улітку Арне й Крістіан конфірмувалися. Невдовзі після того син капітана здійснив свій намір. Він умовив батька відпустити його в море, подарував Арне свої книжки, пообіцяв часто писати й поїхав.

Арне залишився сам.

Тепер у нього знов з’явилося бажання складати пісні. Він уже не переробляв старих, а придумував нові й виливав у них те, що йому боліло.

На серце йому налягав смуток, і з того смутку народжувалися пісні. Лежачи довгими ночами без сну й думаючи про своє життя, він дійшов висновку, що довше так не витримає. Треба поїхати звідси, знайти Крістіана, але ніхто не повинен знати про його намір. Арне думав про матір, про те, що з нею станеться, і часом не міг глянути їй у вічі.

Якось увечері він допізна зачитався. Коли йому було надто тяжко на душі, він шукав рятунку в книжках, не помічаючи того, що вони тільки збільшують його тугу. Батько був на весіллі, але мав прийти додому цього вечора. Мати втомилась, а крім того, боялася чоловіка, тому завчасно лягла спати. Арне злякано підскочив, коли почув гуркіт у сінях. Там щось упало, важко вдарившись у двері. То прийшов батько.

Арне відчинив двері і глянув на нього.

— Це ти, мудрагелю? Ходи, допоможи мені підвестися!

Хлопець підняв батька й дотяг його до лави. Потім заніс до кімнати футляр зі скрипкою і зачинив двері.

— Так, так, дивись на мене, мудрагелю. Я тепер не дуже гарний, уже не той Нільс Кравець, якого всі знали. Ось що я тобі скажу… ніколи… не пий горілки. Це сам диявол… диявол, що пожирає наше тіло… він карає багатих, але милосердний до вбогих… Ох, до чого я докотився! — Нільс хвилину помовчав, тоді заспівав крізь сльози:

Отче небесний, молю тебе слізно,

Врятуй мою душу, коли ще не пізно.

В гріхах довелося весь вік мені скніти,

Але, і заблудлі, ми все ж твої діти.

Я не гідний, господи, щоб ти ввійшов під мою стріху, але скажи мені бодай слово…

Він упав ницьма на лаву, затулив обличчя й затіпався від плачу. Він довго лежав так, потім почав проказувати уривок з Біблії, який, мабуть, вивчив іще понад двадцять років тому:

— «Вона підійшла, уклонилась йому в ноги та й каже: «Господи, допоможи мені!» А він відповів їй: «Не личить відбирати хліб у дітей і кидати щенятам». А вона каже: «Так, господи! Але щенята їдять крихти, що падають зі столу їхніх господарів».

Нільс замовк. Плач його став тихіший, не такий судомний.

Мати давно прокинулась, але боялася підвести голову. Тепер, коли Нільс трохи заспокоївся, вона сперлась на лікоть і глянула на нього. Помітивши її, він відразу закричав:

— Ага, й ти дивишся… Хочеш побачити, до чого я докотився через тебе. Ну дивись, я такий, як ти хотіла!..

Він схопився на ноги, і мати сховалась під укривало.

— Дарма ховаєшся, однаково я тебе знайду!

Він простяг перед собою праву руку з націленим на неї вказівним пальцем.

— Чик-чик! — сказав він, стяг з неї укривало і вперся пальцем їй у шию.

— Тату! — крикнув Арне.

— Ох, яка ти зморщена й худюща! Самі кістки! Чик-чик!

Мати відчайдушно вчепилась обома руками в його руку, але не змогла відірвати її від себе й зіщулилась у клубок.

— Тату! — знов крикнув Арне.

— Он як, ти заворушилась! Ач, як звиваєшся, старе опудало! Чик-чик!

— Тату! — втретє крикнув Арне. Кімната захиталася в нього перед очима.

— Чик-чик!

Мати відпустила його руку і вже не опиралася.

— Тату! — крикнув Арне й кинувся в куток, де лежала сокира…

— Ти на злість мені не кричиш? А дарма! Я страшенно хочу почути твій вереск. Чик-чик!

— Тату! — крикнув Арне і схопив сокиру, але завмер із нею на місці, бо