Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

тієї самої миті батько випростався, пронизливо зойкнув, схопився за груди і впав.

— Господи Ісусе! — тільки й вимовив він і більше не ворухнувся.

Арне не усвідомлював, де він і що з ним. Він чекав, що стеля зараз розсунеться і звідти блисне яскраве світло. Мати дихала дедалі спокійніше, ніби скинула з себе важку ношу. Нарешті вона сіла на ліжку й побачила чоловіка, простягненого на підлозі, а біля нього сина з сокирою в руках.

— Боже милосердний, що ти наробив? — крикнула вона, схопилася з ліжка, накинула на себе спідницю й підскочила до сина.

Арне нарешті здобувся на слово.

— Тато сам упав, — тихо сказав він.

— Арне, Арне, я тобі не вірю! — голосно й докірливо мовила мати. — Хай тебе не покине господь!

І вона, голосячи, впала на мертвого. Але й хлопець нарешті отямився, став навколішки і сказав:

— Присягаюсь божою ласкою, він як стояв, так і впав!

— Коли так, то тут побував сам господь, — тихо відповіла мати, присіла навпочіпки і втупила очі в чоловіка.

Нільс застиг у тій самій позі, що впав. Очі в нього були розплющені, рот розтулений, а руки лежали близько одна від одної, наче він хотів скласти їх, але не зміг.

— Ти дужчий за мене, допоможи мені покласти батька на ліжко.

Вони перенесли Нільса на ліжко. Маргіт стулила йому очі й рота, вирівняла ноги і склала на грудях руки.

Мати з сином стояли й дивилися на нього. Все, що вони досі пережили, здавалося дрібним і зовсім нікчемним, порівнюючи з цією хвилиною. Коли сюди й приходив диявол, то бог також побував тут. Зустріч тривала недовго, а тепер уже все скінчилося.

Ще тільки минула північ, а треба було сидіти з небіжчиком до ранку. Арне підклав дров, і мати вмостилася біля вогню. Вона згадувала, скільки чорних днів пережила з Нільсом, і, вголос молячись, гаряче дякувала богові за те, що тепер сталося.

— Але були в мене й щасливі дні,— сказала вона й заплакала, наче каялась, що дякувала богові за чоловікову смерть.

Скінчилося тим, що Маргіт узяла більшу частину вини на себе: вона ж бо переступила заповідь божу, не слухалась матері, тому бог і покарав її за гріховне кохання.

Арне сидів навпроти матері. Вона глянула на ліжко.

— Пам’ятай, Арне, я терпіла все це тільки задля тебе, — сказала вона і знов заплакала.

їй хотілось почути бодай одне слово любові, яке б заспокоїло її сумління і дало надію на те, що в майбутньому вона знайде розраду. Проте хлопець тремтів і не міг нічого сказати.

— Ніколи не кидай мене, — схлипуючи, мовила вона.

І тоді Арне раптом усвідомив, ким була мати для нього всі ці безрадісні роки і якою вона стане самітною, якщо він поїде тепер від неї.

Вони сиділи і обоє плакали. Мати голосно молилася, то за небіжчика, то за себе й сина, потім знов плакала, знов молилася і знов обливалася слізьми. Нарешті вона сказала:

— У тебе, Арне, такий гарний голос, сядь коло ліжка й заспівай своєму батькові.

І це відразу ніби додало хлопцеві сили. Він підвівся, узяв книжку псалмів, засвітив скіпку і, тримаючи її в одній руці, а книжку в другій, заспівав дзвінким голосом сто двадцять сьомий псалом Кінго:

Гнів відверни від нас, боже ласкавий,

Страх нам навіює меч твій кривавий,

Кари чекаєм, провинні й невтішні,

Всі ж бо ми грішні.

Розділ п’ятий

Арне зробився маломовний і відлюдкуватий. Йому минуло дев’ятнадцять років, а він усе ще пастухував. Він брав у пастора книжки й жадібно читав їх, але більше нічого не робив.

Якось пастор запропонував йому вчити дітей у школі, щоб село теж мало користь із його хисту й знань. Арне нічого на це не відповів, але другого дня, йдучи за отарою овець, склав таку пісеньку:

Мій баранчику пухнастий,

Бережімся, щоб не впасти:

Тут і стрімко, тут і слизько,

І до рівного не близько.

Мій баранчику пухнастий,

Будем вовну з тебе прясти.

Напрядем на рукавиці,

Й на шкарпетки ще лишиться.

Мій баранчику пухнастий,

Треба добре тебе пасти,

Щоб ти став, як та подушка,

Щоб смачна була в нас юшка.

Коли Арне минув двадцятий рік, він якось несамохіть підслухав розмову матері з дружиною колишнього їхнього господаря. Вони сперечалися за коня, якого тримали спільно.

— Мені треба спершу порадитися з Арне, — сказала мати.

— Найшла з ким радитися, — відповіла жінка. — Той ледар був би радий, щоб кінь цілими днями тинявся по лісі, як і він сам.

Мати промовчала, хоч звичайно була метка на язик і вміла оборонитись.

Арне почервонів як буряк. Йому досі й на думку не спадало, що через нього матері доводиться вислухувати кпини. І, видно, вже не раз. Чому ж вона нічого йому не сказала?

Він довго думав про це й переконався, що мати майже ніколи не розмовляє з ним. Але й він не розмовляє з нею. Та й з ким він, зрештою, розмовляє?

Часто в неділю, коли нічого було робити, йому кортіло почитати матері якусь проповідь — сама вона вже недобачала, бо надто багато сліз пролила за