Дуглас Адамс - Бувайте, і дякуємо за рибу

навколо лівої краю Великої Рівнини добре витоптана і з кіосками на всьому протязі. В одному з них вони придбали коробку помадки, яку спекли в горі, в печері, в духовці, яку підігрівав жар від вогню літер, які утворювали Останнє Повідомлення Бога до Свого Творіння. В іншому — придбали кілька листівок. На них літери були розмиті розпилювачем, «Щоб не псувати Великий Сюрприз!», було написано на зворотному боці.

— Ви знаєте, що міститься в повідомленні? — запитали вони маленьку суху леді в кіоску.

— О, так, — проспівала вона, — о, так!

І помахала їм.

Кожні двадцять миль, чи десь так, лежав маленький камінь з душовою і санвузлом, проте сам шлях був важким. Сонце стояло високо і випікало поверхню Великих Червоних Рівнин так, що гаряче повітря Великих Червоних Рівнин коливалося хвилями.

— Чи можливо, — запитав Артур в продавця, у більшому кіоску, — взяти в оренду один з цих маленьких скутерів? Такого як у Ладжестік Вентраяктамйого.

— Скутери, — сказала маленька пані, яка продавала морозиво, — не для набожних.

— Тоді добре, — сказала Фенчьорч, — ми не дуже набожні. Ми просто зацікавлені.

— Тоді вам треба повернутися, — суворо сказала маленька пані, а коли вони спробували заперечити, продала їм пару капелюхів в стилі Останнього Повідомлення і фотографію, на якій Артур і Фенчьорч обнімаються на фоні Великої Червоної Рівнини Рарів.

Вони випили кілька келихів содової, в тіньку кіоску, а потім продовжили стомлено тягтися під сонцем.

— В нас закінчуються збиті вершки, — сказала Фенчьорч, за кілька миль. — Ми можемо піти до наступного кіоску, або повернутися до попереднього, бо він ближче, хоча тоді нам доведеться ще раз пройтися по своїх слідах.

Спочатку вони задивилися вперед у далеку чорну цятку, яка мигала їм через спекотне марево, а потім повернулися поглянули назад. Однак вирішили продовжити йти вперед.

Пізніше вони довідалися, що не тільки не перші, хто мандрує цим шляхом, але й не єдині хто робить це зараз.

Недалеко від них, попереду якась незграбна низька фігура нікчемно підіймалася над землею і, спотикаючись, повільно напів-кульгала напів-повзла вперед.

Істота рухалася настільки повільно, що за короткий час вони наздогнали її. Виявилось, що створіння зроблене із пошарпаного, покритого рубцями і погнутого металу.

Коли вони підійшли, воно застогнало і впало у суху гарячу пилюку.

— Стільки часу, — простогнало воно, — ох, скільки ж часу. І болю, стільки болю, і така кількість часу, щоб його пережити. З чимось одним я, мабуть, би впорався. Але одразу два серйозно мене пригнічують. О, привіт, це знову ви.

— Марвін? — різко промовив Артур, присідаючи біля нього. — Це ти?

— А ти завжди вирізнявся, — простогнали старі уламки робота, — дуже кмітливими питаннями, чи не так?

— Що це? — прошепотіла Фенчьорч з тривогою, присідаючи позаду Артура і схопивши його за руку. — Щось типу старого друга, — сказав Артур. — Я…

— Друг! — жалібно буркнув робот. Це слово померло серед тріскоту і пластівців іржі, які вилетіли з його рота. — Прошу вибачити мене доки я намагаюсь і згадую, що означає це слово. Мої банки пам’яті вже не такі, якими ти їх знав і будь-яке слово, яке перестає вживатися протягом кількох зільйонів років скидається в допоміжну резервну пам’ять. А ось і воно.

Побита голова робота легенько сіпнулась, наче в неї прийшла думка.

— Хмм, — пробурчав він, — який цікава концепція.

Марвін подумав ще трохи.

— Ні, — сказав він нарешті, — не думаю, що коли-небудь стикався з цим. На жаль, нічим не можу допомогти.

Він жалібно почесав коліно і спробував повернутися на свої спотворених ліктях.

— Чи є ще якісь послуги, які я, можливо, міг би для вас виконати? — запитав він на кшталт тихого скреготу. — Підняти шматочок паперу? Чи може, ви хотіли, щоб я, — продовжив він, — відчинив двері?

Його голова повільно й зі скрипом повернулася навколо іржавої шиї, і здається просканувала далекий обрій.

— Не схоже, щоб тут були якісь двері, — сказав він, — але я впевнений, що потрібно лише достатньо довго почекати, і хтось їх побудує. А потім, — сказав він, повільно обертаючи голову, щоб знову побачити Артура, — я зміг би відкрити їх для вас. Розумієте, я вже звик чекати.

— Артуре, — різко прошипіла Фенчьорч йому у вухо, — ти мені ніколи не розповідав про це. Що ти зробив, з цим нещасним створінням?

— Нічого, — запевнив Артур, — він завжди був таким…

— Ха! — відрізав Марвін. — Ха! — повторив він. — Та, що ти знаєш про завжди? Ти кажеш «завжди» мені, тому, хто через недоумкуваті маленькі доручення, на які ви, органічних форм життя, постійно мене посилайте крізь час, вже в тридцять сім разів старший за Всесвіт? Підбирай слова трошки більш дбайливо, — прокашляв він, — і тактовно.

Він прокашлявся і продовжив.

— Залиште мене, — сказав він, — йдіть далі, залиште мене боротися наодинці зі своїм шляхом. Нарешті мій час майже прийшов. Моя гонка майже закінчилась. І я дуже сподіваюсь, — сказав він, слабко махаючи їм зламаними пальцями, — в ній програти. Тоді все б сходилось. Ось і я, з мозком розміром…

Вдвох вони підняли його, не зважаючи на слабкі протести і образи. Метал був настільки гарячий, що в них ледь не повискакували пухирі на пальцях, проте важив він на диво мало і безвільно лежав між їхніх рук.

Вони несли його дорогою, яка простяглася вздовж лівого краю Великої Червоної Рівнини Рарів до гір Квентулус Квасґар.

Артур намагався пояснити Фенчьорч, але його надто часто переривали болісні кібернетичні марення Марвіна.

Вони спробували дістати якихось запасних деталей в одному з кіосків, але Марвіну вони не підійшли.

— Та я сам запчастина, — забринів він. — Дайте мені спокій! — простогнав Марвін. — Кожна моя деталь, — зітхнув він, — була замінена принаймні п’ятдесят разів… крім… — Здавалося, що він майже непомітно просвітлів на хвильку. Його голова погойдувалась між ними із зусиллям згадуючи. — А ти пам’ятаєш перший раз, коли мене зустрів, — нарешті запитав