Джон Вейн - Зима у горах

себе.— Давайте поговоримо про вас. Мені хотілося б мати якесь уявлення про ваше життя. Розкажіть хоч би про своїх дітей.

Вони знову сіли.

—     Про Мері й Робіна? О, це звичайнісінькі діти. Я ставлюся до них з глибокою і, мабуть, нерозумною ніжністю, природа якої суто біологічна. Я знаю, що в разі потреби віддала б своє життя, щоб порятувати їхнє, і це зовсім не означає, що я винятково смілива чи позбавлена егоїзму. Такий закон життя: ти цілковито віддаєш себе людським істотам, яких привела на світ. Але іноді я можу стати мовби збоку і подивитися на них очима сторонньої особи, і тоді вони здаються мені просто милими дітьми — не більше. У Мері практична вдача. У неї вмілі руки, вона любить мені допомагати. Гадаю, з неї виросте добросердна людина. Вона, мабуть, стане однією з тих жінок, які спокійно ідуть по життю і роблять його для всіх довкола трохи легшим і щасливішим. Принаймні мені дуже хочеться, щоб це було так. Про Робіна говорити ще рано. У нього гарний голосочок, мені здається, він матиме абсолютний слух, коли підросте.

—     Отже, одна буде директрисою курортної лікарні, другий — оперним тенором.

—     Ви ж самі попросили розповісти про них.

—     Пробачте. Я зовсім не глузую.

—     А прозвучало як глузування. Ви, очевидно, з тих дивакуватих людей, які нічого не можуть сказати так, щоб їхні слова не сприймалися як глузування.

Вона розсердилася. Відвернувшись від нього, зірвала окуляри, наче не хотіла більше бачити його обличчя.

—     Я не певний, хто з нас має рацію — ви чи я,— обережно заговорив Роджер.— Але якщо моє зауваження здалося вам глузливим, то, мабуть, так воно й було, бо ваша інстинктивна реакція повинна бути здоровішою й нормальнішою, ніж у мене. Отже, мені лишається тільки вибачитись. Очевидно, мої слова — це несвідоме самовикриття. Я попросив вас розповісти про своє життя і розпочати з дітей, але не зміг вас вислухати. Мабуть, позаздрив вам. І це цілком природно. Зрештою, хто я? Самотня, невдоволена людина, життя якої пішло шкереберть. Інша справа — ваш чоловік, якому так неймовірно пощастило: він одружився з вами, ви завжди біля нього, він коли завгодно може поговорити з вами або просто подивитись на вас.

—     Зараз ви намагаєтесь задурити мені голову,— сказала вона, байдуже дивлячись на нього.— Але пам’ятайте: жінка безпомилково визначає, коли їй дурять голову. Адже нам у віці від шістнадцяти до двадцяти п’яти років доводиться слухати безліч подібних побрехеньок.

—     Те, що ви кажете, може бути й правдою, але я таких намірів не мав. Як на мене, я поводився цілком щиро, а чи діяв з якихось таємних мотивів — я й сам не знаю.

—     Ви певні? А чи не казали ви мені оце недавно, що хочете, щоб я була вашою?

—     Це не таємний мотив. Я відверто висловив своє бажання.

Вона знизала плечима, але холодний вираз зник з її обличчя. Роджер вирішив пришвидшити атаку.

—     А Джералд зараз дома й доглядає дітей?

—     Господи, звичайно — ні. Він у Лондоні, я вам уже казала. Я не сиділа б тут з вами, якби він...

—     А чом би й ні? Це могло б піти йому на користь.

—     Я зовсім не певна, що хотіла б робити щось корисне для нього.

—     Тоді чому ж ви...

—     О,— вона знову знизала плечима,— просто для самозбереження. Джералд зав’язав мені світ, іще коли я була зовсім молоденькою, до того, як спробувала сама влаштувати своє життя. Тож тепер я не знаю, чи пощастило б мені це зробити.

Роджер відкинувся на спинку дивана. Він відчув, що готовий до відвертої розмови на небезпечні теми.

—     Але якщо подружнє життя у вас не складається щасливо, то рано чи пізно вам доведеться стати перед перспективою розлучення.

—     А то ж чому?

—     Що ви хочете сказати цим «чому»?

—     А що ви хочете сказати?

—     Ну, не можете ж ви,— почав він,— спокійно себе почувати, маючи в перспективі півстоліття страждань.

—     Я люблю дітей,— відповіла вона, наче розмірковуючи вголос.— Я навіть полюбила б Джералда, якби він вийшов з цього стану, в якому, здається, застиг, і почав би поводитись як людина.

—     А вій коли-небудь був людиною?

—     Ну... мабуть, ні. Ясна річ, коли я виходила за нього заміж, то цього не розуміла. Я нічого не розуміла.— Вона коротко, безпорадно засміялась.— Бачите, хоч він і здавався мені дивним, але я гадала — всі чоловіки такі. А тепер зрозуміла: іще тоді він ішов до того, чим оце зробився. Тільки тоді він ще не знав ніяких впливових людей, то й не бігав за ними. Тоді не бігав, а замикався в своєму кабінеті й писав статті та листи до газети. Мабуть, докладав відчайдушних зусиль, щоб його помітили і він міг розпочати кар’єру. Я вважала тоді, що так поводяться всі чоловіки. А тепер він зовсім утратив сором...

Голос її затих.

—     Ні, ні, розповідайте. Схоже, вам корисно буде виговоритись, а я так хочу вас зрозуміти. «Я розбалакую,— подумав Роджер,— як улесливий старий спокусник». Але він сказав те, що думав. Він справді вважав, що розповідь про себе піде їй на користь, і справді хотів зрозуміти, як склалось її життя.

—     Ну, по-моєму, Джералду анітрохи не краще, ніж мені, а може, й гірше. Він не любить мене, не дуже тішиться дітьми, важко навіть зрозуміти, нащо йому такий шлюб. Звичайно, я веду господарство, але це могла б робити й економка.

—     Але ж ви ще й спите з ним?

—     Атож.

—     Ну, а економка не спала б. Принаймні така, яких тримають у респектабельних університетських колах. Отже, про його сексуальні потреби ви теж дбаєте.