Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

Моріарті любив подорожувати, особливо в чужій подобі, бо ніщо не давало йому такого задоволення, як усвідомлювати, що він заводить в оману ближніх. Моріарті був упевнений: добрий грим завжди допоможе лишатися непримітним, нічим не вирізнятися серед інших. Але цього разу він обрав зовсім протилежну лінію поведінки. Джозеф Моуберлі був утіленням дуже нервового, причіпливого чоловіка, який присмоктувався до кожного, хто потрапляв на очі. Гучний високий голос і неприємний деренчливий сміх заздалегідь сповіщали про появу містера Джозефа Моуберлі, а дивні, якісь пташині манери, цикання язиком та цмакання губами, можливо, виказували невпевненість у собі. Він липнув з розмовами до кожного, хто лишень глянув на нього, і, не дбаючи про те, цікаво це тому чи ні, повідомляв, що вперше їде до Парижа, де має намір фотографувати у Луврі найвідоміші картини. Він також казав, що, можливо, фотографуватиме й вулиці цього великого міста, а наступного літа виставить фотографії в картинній галереї на Бонд-стріт. Пасажирам на пароплаві, а згодом у поїзді до Парижа він набрид задовго до того, як вони висадились на Північному вокзалі французької столиці. Посміхнувшись нишком, бо така поведінка була для нього просто грою, розвагою під час подорожі, Моріарті найняв візника й поїхав до затишного пансіону біля площі Опери, де повечеряв і провів спокійну ніч.

Вранці, заганявши бідолаху офіціанта, без кінця звертаючись до нього ламаною французькою, професор неквапливо поснідав і, прихопивши з собою довгасту скриньку, десь о пів на одинадцяту поїхав до Лувру.

Досі Моріарті лише вигадував інтриги, аби помститися ворогам чи підкорити їх своїй волі, а в життя усе це втілювали вірні люди. І ось, нарешті, найвидатніший злочинець-інтелектуал свого часу мав учинити протизаконну дію особисто. Приїхавши екіпажем на вулицю Риволі, він відчув знайоме хвилювання — ту суміш страху та надії, коли перед ризикованим кроком тремтять тіло й розум. Це буде крадіжка віку. Моріарті навіть пошкодував, що широкому загалові так і не стане відомо, як її вчинено. То, мабуть, виявиться найважливішою частиною всього геніального задуму. Те, що Моріарті керує великим злочинним кланом Лондона, — відомо. Те, що він здатний обвести круг пальця поліцію десятка країн, викликає заздрість інших членів злочинної ієрархії та велике замішання в супротивному стані, але викрадення одного з найвизначніших світових шедеврів має стати несподіванкою. Те, що він придумав для Тризомбра, хоча й буде величезною перемогою, але теж лишиться в затінку, і ввійде хіба що до фольклору злочинців.

Був прохолодний сонячний день, коли Моріарті, перетнувши площу Каруселі, увійшов до великого будинку з довгими руками-флігелями, які немов намагались обійняти відвідувача. Насамперед він попростував до адміністративного відділу, де витратив з годину на одержання дозволу фотографувати у Великій галереї та Квадратному залі.

Моріарті назвав себе Джозефом Моуберлі. Не було сумніву, що консьєржки та численні служителі музею сприйняли англійського фотографа за великого дивака. Коли розпатланий англієць увійшов до головного вестибюля й показав перепустку черговому, до нього звернулись погляди багатьох відвідувачів, а дехто, прикривши долонею рот, сховав посмішку, почувши його жахливий акцент і ще жахливішу граматику.

Але французи завжди доброзичливо ставилися до подібних диваків. Луврські службовці швидко перестали зважати на фотографа, а в наступні дні, за його звичку під час фотографування у Великій галереї на другому поверсі цмакати губами й цикати язиком, жартівливо називали його «мосьє Цик-Цмак».

Приходив Моріарті доволі рано, а через недостатнє освітлення закінчував роботу о третій годині. Перші два дні фотографував у Великій галереї картини, тісно розвішані на довжелезній стіні між Квадратним залом та залом Ван-Дейка, що виходив вікнами на набережну. Волів би відразу почати з Квадратного залу, де висіла Джоконда, але там, на жаль, за дорученням директора, працювало двоє луврських фотографів. Це дратувало Моріарті. Французи не тільки зайняли Квадратний зал, а й раз по раз виходили до Великої галереї, аби побачити, чи не можна перейняти в англійця чого нового.

Професор занервував. Він сподівався виконати своє завдання швидко, але тепер, зволікаючи час, мусив фотографувати полотно Вануччі «Святий Себастьян», Тиціанового «Чоловіка з рукавичкою» й дві картини Леонардо да Вінчі — «Святий Йоан Хреститель» та «Вакх». Третього ранку його охопив ще більший неспокій — до Великої галереї прийшов студент, поставив мольберта й заходився копіювати картину Андреа дель Сарто «Святе сімейство».

Четвертого дня двох офіційних фотографів не стало, хоча студентик так само готувався до копіювання. Дивак-англієць поскаржився доглядачеві, який час від часу заходив до Великої галереї, що кудись поділися його французькі друзі-фотографи. Той пояснив йому, що тут роботу вони закінчили й тепер працюють унизу, на першому поверсі.

Моріарті-Моуберлі енергійно закивав усім своїм тілом, говорячи, що зараз він зробить деякі знімки в Квадратному залі, а пізніше має піти вниз побачити колег, бо, можливо, завтра вже поїде додому. Він склав триногу, взяв свою велику довгасту скриньку й пішов до Квадратного залу.

У Великій галереї було кілька відвідувачів — двоє з них спостерігали, як студент старанно накидає на полотно ескіз, готуючись копіювати «Святе сімейство», інші майже навмання зупинялися перед картинами, що випадково привернули їхню увагу серед безмежної мішанини полотен на стіні. Перед картиною великого Мурильйо «Кухня янголів» маленькою групою стояла сім'я: мати, батько в пенсне та сухотна з вигляду дочка. Моріарті звернув увагу на їхні одухотворені обличчя — велике мистецтво облагороджувало.

«Кретини, — подумав він, проминаючи ту сімеєчку. — Мистецтво корисне лише своєю грошовою вартістю та ще усвідомленням, що ти володієш чимось неповторним, таким, чого ніхто інший не здобуде Г: через мільйон років. Велике мистецтво можна прирівняти до великої влади, особливо коли використати його так, як я оце замислив».

Він пройшов під аркою до Квадратного залу й заходивсь устатковувати апарат перед Джокондою, нишком озираючи всі кутки, з яких його можна було побачити. До Квадратного залу вели три входи: один — з Великої галереї, звідки він щойно ввійшов, другий — з галереї Аполлона, де зберігалося те, що лишилось від скарбниці королівської Франції; галерею було названо так завдяки панно Делакруа на стелі «Аполлон убиває піфона». Третій вхід був з маленької кімнати фресок, де висіла картина Ханса Мемлінга «Діва та жертводавці» та фрески Леонардового учня Луїні.

Моріарті відзначив подумки, що його видно з небагатьох