Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

є, знаю, але раніше такі речі вдавалися. Я хотів би мати стільки фунтів стерлінгів, скільки було вже симпатичних служниць, які дарували в ліжках новорічну втіху своїм господарям під носом у господинь.

— Це давній фокус, Джеймсе, — розсміялася Селлі, — і може справді вийти Цікава інтрига. Боюся, в Лотті раптом захворіє її бідна мама, і замість Лотті пришлють її двоюрідну сестру. У мене є на оці така дівчина. Нічний метелик. Але вміє, коли треба, прикинутись янголятком.

Як поліцай, Мак-Криді Кроу хвалив себе за те, що здатний відчувати навколишню, ситуацію. Це шосте чуття спрацювало за чотири дні до Різдва, коли він повернувся після роботи додому. Настрій був не найкращий — не могли знайти Ембера, Лі Чао, чий опис мала кожна поліційна дільниця; здавалося, провалилися крізь землю Шляйфштайн та його компаньйони, хоча Кроу мав незаперечні докази, що саме німець жив у тому будинку в Едмонтоні. Більше того: почувши ім'я Джеймса Моріарті, замовкали всі знайомі злочинці.

— Вони стають сліпі, глухі й німі, — сказав Теннер, — хоча звичайно за пляшку ладні продати власних батьків.

— Мов ті три розумні мавпи, — невесело прокоментував Кроу, бо це могло означати лише одне — професор відновив свою владу над злочинним світом Лондона.

Коли Кроу відчинив двері свого дому, його охопило таке незвичне почуття спокою, а від смачних пахощів з кухні раптом так захотілося їсти, що порожній шлунок аж ізсудомило, наче від удару кулака.

А от Сильвія здавалася невдоволеною.

— Гарний сюрприз ми сьогодні маємо, — почала вона, ледве Кроу ввійшов до вітальні.

Він змовчав, бо коли Сильвія починала говорити натяками, найкраще було спочатку розібратись.

— Перед самим Різдвом, — зітхнувши, повела далі Сильвія, — коли треба піти сюди, піти туди, все спланувати, організувати… Погано. Дуже погано… — Вона не доказала, певна, що чоловік сам про все здогадається.

Кроу нишком посміхнувся, подумавши, що, може, дядьки Сильвії з дружинами не приїдуть до них на Різдво. Це було б добре. Ті добродії дуже пнулися посісти якомога вище місце в суспільстві.

— Телеграма, — не більш зрозуміло пояснила Сильвія.

— Ну?

— Для Лотті. Ти можеш повірити?

— Поштовими послугами мають право користуватися всі, моя люба.

— Без попередження. Нараз. Забрати речі й негайно виїхати сьогодні по обіді. Здається, щось із її матір'ю. Люди такі несвідомі, хворіють перед самим Різдвом.

— Ти хочеш сказати, Лотті пішла від нас? — запитав Кроу, широко усміхаючись.

— Я запитувала її, що ж мені робити.

— Ну, і як?

— До Лондона недавно приїхала якась її родичка, здається, двоюрідна сестра. Вона з дуже хорошої родини, але потрапила в скруту, згодна на будь-яку роботу. Лотті її розшукала, привела, а сама поїхала. Цю звати Гарріет.

Кроу важко зітхнув. Лотті була погана служниця, двоюрідна сестра, яка зазнала скрути, може бути ще гіршою.

— Все це нові клопоти: треба її вчити, — бідкалася Сильвія, так наче їхній будиночок був палацом.

У цю мить, постукавши, ввійшла новоприйнята Гарріет — смаглява, гарненька, з округлими стегнами дівчина.

— Вечерю подано, — оголосила вона всміхаючись, не звернувши уваги на набурмосену Сильвію.

Кроу спочатку подумав був, що таку смачну вечерю приготувала сама дружина. Але аж за своїм улюбленим пирогом із м'ясом шотландської куріпки (тут таке бувало не часто) та чудовим лимонним пудингом дізнався, що сьогодні куховарила Гарріет.

Отож Кроу мусив визнати, що вона, звичайно, здібніша за незворушну Лотті й набагато симпатичніша. Особливо це стало явним пізніше, коли дівчина зайшла до вітальні поворушити вогонь у каміні, показуючи при цьому голі литки й коліна.

Детективові майнуло, що непогано мати вдома таку дівчину. Та, збагнувши подвійне значення цієї думки, він не без цодиву збагнув ще одне: йому до вподоби усмішка Гарріет, її манера ходити і те, як вона запитала, чи не треба йому ще чогось.

Різдво на Алберт-сквері було справжнім Різдвом. Марті й Поллі воно запам'яталося тому, що хазяїн дуже серйозно поставився до цього великого зимового свята, зібравши всіх разом, наче вони справді були однією родиною.

Зійшлись усі святого вечора до вітальні. Тут два дні тому з'явилася ялинка, яку місіс Годжес та Карлотта прикрасили гірляндами й іграшками. Було вино. Професор кожному вручив невеличкий подарунок. Поллі дістався медальйон, Марті — брошка.

Дівчата разом з Бриджіт Спір були зайняті готуванням святкового обіду, на який самі не потрапили. Не потрапив туди й Гаррі Аллен, добровільно зголосившись розділити з ними компанію й пообідати разом у кухні.

Після обіду дівчата подали чай з великим, политим цукровою глазур'ю, тортом, а коли прибрали посуд, їх теж запросили до вітальні. Були веселі пісні під рояль, фокуси професора з картами та ігри, що давали змогу Поллі й Гаррі Алленові ховатися в темних закутках.

Для дівчат, яким була добре відома стіна, зведена суспільством між прислугою й господарем, це різдвяне свято здавалося якимсь загадковим, наче перевернутим догори ногами. Проти ночі в Марти од випитого вина запаморочилось у голові, і вона лягла спати в мансарді, а Поллі, знайшовши мужність перетнути межу дозволеного, зручно вмостилася в ліжку Гаррі Аллена.

За два дні по тому професор поїхав до Парижа. Дівчата не бачили, як на світанку Гаркнесс повіз його до Лувра. Проводжав професора лише Альберт Спір.

Але якби Поллі чи Марта й помітили, як він залишав будинок того ранку, то навряд чи впізнали б його. Замість знайомої, певною мірою грізної особи професора, вони побачили б довготелесого чоловіка середнього віку з непокірним ріденьким сивим волоссям, що розсипалося від подиху легенького вітерцю. Ніс у чоловіка був трохи гачкуватий, очі дивились відсутнім поглядом. Одяг був теж не той бездоганний, у якому вони звикли бачити професора. Він і пасував йому й не пасував: штани — трохи задовгі, рукави піджака й пальта — закороткі. В руках він тримав валізу, на ремінці через плече — велику довгасту скриньку з фотоапаратом та фотоприладдям. Документи в його гаманці засвідчували, що