Владислав Крапівін - Тінь Каравели

class="book">— Рознесу я цю фріцівську клізму, — сказав Толя наступного дня після розправи.

— Знову влетить, — слушно зауважив Диркнаб.

— Ні, — сказав Толя.

— Промажеш, — заявив Льовка.

— Ні, — сказав Толя.

Він заприсягся, що не промаже, якщо у нього буде далекобійна рогатка з червоної гуми.

Диркнаб зітхнув. Він почував себе винним перед Толею — через капсуль. Він радий був би допомогти, але де взяти червону гуму? Вона була рідкістю. Усі, хто стояв поряд, замислилися і замовкли.

І тоді я недбало сказав:

— Треба подивитися. Може, дістану…

І Диркнаб, і Марик, і Петько Лапін, і навіть Майка глянули на мене розуміюче: оцінили благородство. Лише Толя похмуро дивився убік.

Але я не заради Толі старався, а заради спільної справи. Адже Таїсія Тимофіївна була недругом усіх тутешніх хлопців.

З того часу як Толя зазнав від мене поразки, став я рівноправною людиною у хлопчачій компанії. І ця радість рівноправ'я була така, що я ладен був навіть на жертву.

А жертва була потрібна.

Вдома у нас була велика червона грілка. Я її любив. У давні часи, коли я ще не ходив до школи і цілими днями сидів один вдома, вона була улюбленою іграшкою. Я туго надував її, загвинчував пробку, і грілка перетворювалася у веселу стрибаючу істоту. Вона стрибала від мене по кутках, як заєць від мисливця, чи слухняно ставала горбокоником, а іноді замінювала футбольний м'яч. Інколи, після шумної гри, я засинав, прихилившись до неї щокою, ніби до подушки.

Зараз я грався з нею рідко, та все одно було шкода.

Вдома я востаннє надув грілку і погладив тугі боки. Грілка відгукнулась пружним дзвоном. Я взяв ножиці, замружився і підняв руку. Певно, з таким же почуттям стародавні воїни приносили в жертву улюблених коней…

Грілка випустила дух.

Я розширив пробоїну і, коли мати прийшла на обід, засмучено признався:

— Грілка пробилася…

— Як це ти умудрився?

— Я ненавмисне, — безсовісно збрехав я і ненатуральним голосом сказав: — Може, ще заклеїмо?

— Аякже! Заклеїш тут! Он яка дірка. Доведеться викинути.

— Шкода, — щиро сказав я і поніс грілку в комірчину. І там вирізав з неї дві вузькі смуги…

Операцію розробили тонко. Довго Толя випрошував у матері гроші на кіно. Вона нарешті дала. Толя одразу збігав до каси кінотеатру і ніби ненароком показав матері квиток. Потім схаменувся, що запізнюється, і побіг.

Квиток він одразу перепродав Льовці, а сам пішов у балку пристрелювати рогатку.

Через півгодини Толя чужими дворами пробрався до нашого паркану, а звідти — на порожній сінник. Диркнаб, я і Майка чекали його. Позиція була вигідна: ми бачили все подвір'я, а нас ніхто не бачив.

Градусник сяяв білим фарфором на тлі темного косяка.

— Ну? — нервово сказав Диркиаб.

Толя діловито зарядив рогатку залізною гайкою. Він став біля крихітного віконця, а ми дивилися крізь щілини. Рогатка клацнула.

Звичайно, Толя був вредний тип, але стріляв він чудово. Градусник неначе вибухнув. Мало того! Гайка рикошетом ударила у шибку, і вона прикрасилася великою діркою.

Ми залишили місце засідки безшумно й швидко. Вже в провулку Диркнаб вихопив на бігу у Толі рогатку й запхнув мені в кишеню. І правильно! Коли б у Толі хтось її побачив, не допомогли б ніякі виправдування. А мене дорослі вважали вихованою дитиною. Хто б повірив, що я брав участь у такій жахливій справі?..

Увечері Толя зустрів мене на вулиці й похмуро сказав:

— Рогатульку віддай…

Він просив не рогатку, а лише рогатульку — ручку з розвилиною. Вона була його власна, він змайстрував її з бузкової гілки.

Я кинув рогатку на тротуар. Не дивлячись на мене, Толя підняв її і почав знімати гуму. А навіщо вона мені? Я міг нарізати з грілки ще для десятка рогаток.

— Ти краще підшипник віддай, — сказав я.

Толя перестав вовтузитись з гумою. Глянув спідлоба. Сказав похмуро:

— Загубив.

Певно, він не брехав. Я засунув кулаки в кишені, обійшов Толю, трохи зачепивши плечем, і не кваплячись пішов додому.

— Та віддам я! — досадливо гукнув він услід. — Знайду і віддам!

Я не обернувся. Але з тих пір ми не сварилися.

… Ми не сварилися більше, але ременя я Толі не дав. Я знімав його лише перед сном та ще на річці, коли купалися. І пряжку чистив просто на животі, не розстібуючи. Драїв сукниною і зубним порошком. Я звів за тиждень стільки порошку, скільки не витратив за все життя для чищення зубів.

Штани й коліна у мене були постійно в білому поросі. Зате пряжка сяяла. І не лише на сонці. Навіть при місяці вона світилася, як ліхтарик.

Місяць у ті вечори був дивовижний. Коли сідало сонце і на сході починали густішати серпанкові сутінки, він виповзав над парканами — червоний і такий величезний, що дивитися було страшнувато. Потім він піднімався вище, ставав меншим, яскравість його наростала. Зоря не згасала всю ніч. Золотаве світло її змішувалося з місячним срібним світлом, і в повітрі з'являвся легкий, якийсь казковий блиск.

Напевно, тільки в дитинстві бувають такі вечори, схожі на чарівне свято. І я досі вдячний матері, що вона не забороняла мені цих пізніх ігор, хоча бувало, що я приходив додому лише опівночі.

Тільки з'являвся місяць, як у тиші лунали гучні барабанні удари. Це Славко Диркнаб калатав бамбуковою палкою по іржавій залізній бочці (вона з незапам'ятних часів