Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Він невдоволено подивився в небо, що опромінила блискавка, і пішов. На півдорозі зупинився перепочити. Двері стайні відчинилися й ляскали на вітру. Поки він їх зачиняв і засовував засув, коні стежили за ним своїми великими очима.

Час. Інакше Оскар подумає, що про нього забули.

При світлі лампи злива нагадувала метеоритний дощ. Вітер рвав поли пальто й пригинав траву та кущі до землі. Піднявши комір і низько насунувши капелюха, дослідник важкою ходою рухався в темряві. Спалах блискавки залив ліс сліпучим світлом. По небу прокотився глухий гуркіт грому. На щастя, дерева в деяких місцях були позначені, інакше знайти дорогу було б важко. Знову сяйнула блискавка. Цього разу грім пролунав за коротший проміжок — явна ознака того, що гроза наближається. Він стер із обличчя краплі дощу. Доведеться переконати Оскара почекати, поки гроза не скінчиться. З такою швидкістю, як вона наближається, це буде зовсім недовго. За півгодини все вгамується.

Знову спалахнуло світло. Але цього разу це був цілий каскад спалахів. Небо влаштувало справжню виставу. Гумбольдт втяг голову в плечі. Він згадав історії про корів, у яких влучала блискавка, коли ті стояли під деревом, і вони залишалися там лежати, прямі, як ціпок. Просто валилися на бік і витягали ноги. Не хотілося б, щоб життя скінчилося саме так. Швидше під дах!

Він пробіг кілька кроків і зупинився. Де ж грім?

Світло було таким яскравим, що він був упевнений: блискавка вдарила зовсім поряд. Дослідник підняв криси капелюха й подивився в напрямку хатини. Ліс освітив іще один каскад спалахів. На сітківці залишився темний контур майстерні. Коли Гумбольдт зрозумів, що саме він щойно побачив, у нього перехопило подих. Промені світла проникали зі стиків між дошками й зі слухового вікна. У хатині було дуже видно. Тепер він почув і сигнал тривоги, якого раніше не чув, напевно, через грозу.

ТРИВОГА, ТРИВОГА.

Гумбольдт побіг. Вітер віяв в обличчя, начебто хотів затримати. З натугою боролася людина зі стихією, потопаючи ногами в сльоті. Ціла вічність минула, поки він дістався до хатини.

Важко дихаючи, наліг на двері. Замкнено. Вогні усередині згасли, сигнал тривоги замовк.

— Оскаре? З тобою все гаразд? Відчини двері. Це я, батько.

Жодної відповіді.

Крізь щілини проникало тільки слабке світло газового світильника. Гумбольдт почав гамселити кулаками по дерев’яних дверях.

— Оскаре, відчиняй! Я прийшов тебе змінити.

Із ненавистю подивився він на дверний замок. Нова модель, яку неможливо відімкнути ззовні. Був би в нього ключ! Із міркувань безпеки від майстерні був тільки один ключ, і він зараз усередині.

Раптом він відчув запах. Він помиляється, чи запахло електрикою? Він занепокоївся.

— Відчиняй, Оскаре! — закричав Гумбольдт.— Я знаю, що ти всередині. Рахую до трьох і ламаю двері. Раз, два, три.

Коли нічого не сталося, він зняв пальто й капелюх і перейшов від слів до справи. Легше було сказати, ніж зробити. Побоюючись крадіжки та шпигунства, він добряче зміцнив хатину. Ніколи б не подумав, що доведеться вламуватися туди самому. Після двох невдалих спроб він як слід розігнався й ударив п’ятою. Майстерня захиталася, але двері залишилися на своєму місці. Дослідник наскрізь промок, плече боліло. Він сердито підійшов ближче й замислився. Як туди потрапити? Може, крізь слухове вікно? У дерева неподалік деякі гілки майже торкалися будиночка. Тільки от як на них забратися? Але, якщо він хоче дізнатися, що трапилося в хатині, нічого іншого не залишається. Він обхопив стовбур руками й ногами і підтягнувся. Стомлюючий прийом, але працює. Він бачив щось схоже в деревних людей Папуа-Нової Гвінеї. Вони проробляли це з легкістю. Але, щоправда, лазити під заливним дощем їм не доводилося. Нарешті, метрів за два йому вдалося вхопитися за товсту гілку й зайняти більш зручну позицію. Далі буде легше. Наступну гілку вже можна було обхопити. Він уже зібрався підтягнутися, коли небо знову освітила блискавка.

Прямо перед ним, на зламаному сучку висів шматочок тканини. Товста щільна сіра вовна, яку використовують для курток і штанів. Гумбольдт остовпів. Взяв шматок і підніс до самих очей. Такий матеріал він уже бачив. Куртка Берінгера!

Знахідка так його вразила, що він заточився й упав униз. Боляче вдарився об землю. Ні, благав він. Будь ласка, тільки не це. Тільки не Оскар.

Його охопив розпач. Але раптом зі щілин хатини знову просочилося сяйво й мерехтіння вогнів. Темряву прорізали промені світла. Почулося характерне гудіння.

Машина часу! Оскар повернувся!

Або Берінгер?

Накульгуючи й кривлячись від болю, Гумбольдт поспішив до дверей. Одяг позеленів від деревної кори, руки й ноги покрилися шаром бруду. Ніякої зброї в нього не було, тому він підхопив міцний сук і став у бойову стійку. Якщо двері відчинить Берінгер, на нього чекає розчарування.

Машина всередині заспокоїлася. Гудіння поступово стало тихішим і невдовзі зовсім замовкло. Гумбольдт почув, як спустилася драбинка. Хтось вовтузився біля дверей. Відсунувся засув, і відчинилися двері. Гумбольдт напружив усі м’язи.

У світлі з’явилася темна тінь. Розпатлане волосся, подертий одяг. Коротка мить напруження, і він почув голос:

— Батьку? Це ти?

— Оскаре!

Дослідник кинувся вперед і схопив сина в обійми.

— Ти живий! Боже мій, я так за тебе хвилювався. Я почув сигнал тривоги Герона й бачив вогні. А потім знайшов ось це,— він передав шматочок тканини Оскарові.— Берінгер?

Юнак кивнув.

— Де він? Тут? Я його на порох зітру!

— Заспокойся,— сказав Оскар, і Гумбольдт помітив у куточках його рота слабку посмішку.— Він зник.

У той же час, в іншому місці…

Д звін Берлінського собору пробив дванадцяту. Північ. Над містом танцювали вітер і дощ, палахкотіли блискавки.

Члени поважної Ложі вогню та каменю зібралися у своєму храмі й схилили голови. По куполу