Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

мінімальним відривом — менш ніж чотири тисячі голосів. Ба навіть цієї «майже перемоги» він досяг без підтримки великої партії. Оскільки демократи не хотіли мати з ним справи, він пішов на вибори як незалежний кандидат.

В іншому куточку Чикаго Патрік Прендерґаст перебував у печалі. Гаррісон був його героєм, його надією. А відрив був настільки незначний, що він думав собі: якби Гаррісон знову пішов на вибори, то вже точно б переміг. Прендерґаст вирішив подвоїти власні зусилля, щоб привести Гаррісона до перемоги.

У Джексон-парку Бьорнема постійно відволікали наслідки його фактичної ролі посланця до зовнішнього світу, відповідального за здобуття підтримки й відвідуваності виставки в майбутньому. Оті всякі бенкети, розмови й поїздки дратували його, бо забирали час, як, наприклад, у червні 1891 року, коли на прохання генерального директора Девіса Бьорнем організував відвідини Джексон-парку цілому батальйону іноземних достойників, на що довелося пожертвувати два дні. Інші заходи були чистої води задоволенням. Кількома тижнями раніше «халабуду» Бьорнема відвідав Томас Едісон, знаний «чарівник із Менло-парку». Бьорнем показав йому територію майбутньої виставки. Едісон висунув пропозицію використовувати на виставці лампочки розжарювання, а не дугові лампи, щоб створити м’якше освітлення. А коли без дугових не можна буде обійтися, то їх варто сховати під білі кулі. Ну і, звичайно, Едісон закликав використовувати на ярмарку постійний струм — загальноприйнятий стандарт.

Така ґречна зустріч створює неправильне уявлення щодо лютої боротьби поза Джесон-парком за право освітлювати виставку. Одним із її учасників була компанія «General Electric», створена тоді, коли Дж. П. Морґан прибрав до рук компанію Едісона, об’єднавши її з кількома іншими: вона пропонувала встановити на виставці електричні лампи постійного струму. Другим боком конфлікту була електрична компанія Вестінгауса, яка бажала провести до парку електрику змінного струму за патентами, що їх засновник компанії Джордж Вестінгаус кілька років тому отримав від Ніколи Тесли.

«General Electric» пропонувала виконати свою справу за 1,8 мільйона доларів, наполягаючи на тому, що це лише собівартість і вони не планують ані цента прибутку. Кілька людей із керівництва виставки володіли акціями «General Electric» і переконували прийняти цю пропозицію Вільяма Бейкера, який став президентом виставки з квітня, відколи Лаймен Ґейдж пішов у відставку. Бейкер відмовлявся, кажучи, що це «грабунок». «General Electric» навдивовижу швидко запропонували ціну 554 000 доларів. Але Вестінгаус, чия система змінного струму за суттю була дешевша й більш ефективна, заправив 399 000 доларів. Тож електрифікацію виставки доручили Вестінгаусу, і це змінило хід історії електрики.

Найдужче виводило Бьорнема з рівноваги те, що архітектори спізнювалися із завершенням креслень.

Якщо йому й доводилося запобігати перед Річардом Гантом і східняками, то саме в цей час. У листі до Ганта від 2 червня 1891 року він писав: «У нас усі роботи стоять: чекаємо на ваші креслення. Чи не можна отримати їх зараз у тому вигляді, в якому вони є, і закінчити тут?»

Чотири дні по тому він знову смикнув Ганта: «Затримка, спричинена тим, що ви не надіслали креслення в масштабі, є надзвичайно незручною».

Того самого місяця ландшафтні роботи серйозно, хоча й з поважної причини, затрималися. Олмстед захворів, і то тяжко. Свою недугу він пояснював отруєнням червоною фарбою на основі миш’яку, яка була на шпалерах удома в Брукліні. Хоча то міг бути й черговий напад тяжкої меланхолії, яка багато років його переслідувала.

Поправляючи здоров’я, Олмстед давав розпорядження саджати бульби й рослини у двох великих розсадниках, облаштованих на території майбутньої виставки. Він замовляв декоративний полин Стеллера, горлянку повзучу, геліотроп сорту «Президент Ґарфілд», вероніку, блошину м’яту, англійський і алжирський плющ, вербену, барвінок і широку палітру гераней, зокрема сорти «Чорний принц», «Христофор Колумб», «Місіс Тьорнер», «Кришталевий палац», «Радісна думка» і «Жанна д’Арк». Він відрядив цілу армію збирачів на береги озера Келюмет, де ті викопали двадцять сім вагонів ірисів, осоки, очерету та інших напівводяних рослин. Також було зібрано чотири тисячі кореневищ латаття, і люди Олмстеда швидко їх висадили — і, врешті, побачили, що більшість тих корінців стали жертвами мінливості рівня води в озері.

На відміну від буяння рослин у розсадниках, територія парку стояла гола, позбавлена всієї рослинності. Робітники удобрили землю тисячею вагонів гною, доправленого зі скотобази та ще двома тисячами вагонів гною від коней, що працювали в Джексон-парку. Така кількість голої землі та гною почала становити проблему. «У спекотну погоду було дуже погано: південний вітер міг засліпити очі і людині, і тварині, — писав Рудольф Ульріх, управитель ландшафтних робіт, що його призначив Олмстед, — а в мокру — ще гірше, коли свіжа земля, ще сира, просочувалася водою».

Кінь міг зав’язнути по черево.

У день літнього сонцестояння 1891 року архітектори, нарешті, завершили останні креслення. Щойно надходило креслення, Бьорнем оголошував тендер. Розуміючи, що затримки архітекторів змусили весь проект відставати, він вніс у будівельні контракти такі поправки, які робили з нього «царя», за висловом «Chicago Tribune». На кожний контракт відводився стислий термін із великими штрафами за кожен день запізнення. Бьорнем оголосив тендер на перший контракт 14 травня — на Будинок шахтарства. Хотів, щоб робота була завершена до кінця року. Отже, в кращому разі, на будівництво залишалося шість місяців (приблизно за стільки середній господар у ХХІ столітті збудує новий гараж для своєї машини). «Він є арбітром усіх суперечок, і його рішення не обговорюється, — писали в «Tribune». — Якщо, на думку містера Бьорнема, забудовник найняв недостатню кількість робітників, щоби вчасно завершити справу, містер Бьорнем має повноваження самостійно залучати додаткову робочу силу за рахунок забудовника». Будинок шахтарства став першою за початком будівництва спорудою виставки, але все одно робота розпочалася лише 3 липня 1891 року — до дня посвяти залишалося лише шістнадцять місяців.

Щойно нарешті почалося будівництво, поза територію парку стали наростати передчуття великої події. Полковник Вільям Коді (він же Буффало Білл) — спробував отримати концесію на проведення на виставці свого шоу