Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

в Кракові. Їм ще жодного разу не доводилось бачити живої відьми, хіба що на образках в славетному посібнику інквізитора — «Malleus Maleficarum», себто в «Молоті відьом».

Інквізитори трохи побоювались: раптом Маріца виявиться досвідченою відьмою і нашле на них якісь чари, спотворить, наприклад, обличчя проказою, перетворить на свиней або ще гірше.

Але, перехрестившись, інквізитори все-таки відчинили дубові двері до підземелля. Перед їхніми очима постало зворушливе видовище: Маріца, закрита до пояса довгим чорним волоссям, сиділа, підібгавши ноги, на купі соломи, і бавилась з великою жабою, ніжно гладячи її шкіру, вкриту бородавками.

Зачувши скрегіт ключів і кроки, Маріца поставила жабу в куток і стала дивитись на двох молодих єзуїтів, які навіть не були повноправними інквізиторами, а усього лиш помічниками. Інквізитори розгубились: Маріца видалась їм вельми вродливою. Але, швидко пригадавши, що «жінка — се химера, чудовисько, прикрашене чудовим ликом лева, спотворене тілом смердючої кози та озброєне отруйним хвостом гадюки…», вони насупились і заходились вмовляти Маріцу.

Показавши їй доказ — скелет поворізника на тонкому шнурку з чорної вовни, інквізитор спитав, чий це амулет.

— Не мій, — відвернулась Маріца.

— Неправда, його чимало разів бачили на твоїй шиї! — обірвав перший інквізитор.

— Не будь впертою, Маріцо, — порадив другий інквізитор, — бо ще гірше собі зробиш. Хіба не відомі тобі слова блаженного Авґустина з трактату «Про град Божий», що «…демони приваблюються різного роду камінням, травами, деревами і тваринами…» Твоя змійка — їхній атрибут! Розкажи, якого демона ти заклинаєш?! Ось послухай, що написано про зміїні кості в «Молоті відьом», — перший інквізитор розкрив перед служницею грубу книгу в палітурці зі свинячої шкіри: «….розгорнувши тканину, я знайшла поміж дечим іншим, білі зерна, що на вигляд нагадували прищі, насіння і стручки, що завжди викликали в мене огиду. Там же я знайшла зміїні та інші кістки…»

— Се було в німецьких краях, — додав другий, — а жінку, що викликала у такий спосіб біль голови і страшні прищі по всьому тілу в своєї сусідки, давно спалено. Вона не розкаялась, але у тебе є ще шанс!

Маріца мовчала. Перестрашено дивилась на аркуші жахливої книги, яку інквізитори гортали, шукаючи відповідний уривок. Нарешті вона відкрила рота й швидко випалила, читаючи з «Молота відьом» скошеним лівим оком: «…є й такі люди, що носять на собі різні амулети. Ці амулети призначені не для відкритого заподіяння шкоди ближнім, а радше для захисту свого власного тіла. Ті, хто їх носить, повинні вважатися такими, що каються, не схильними до лжевчення єретиками, якщо їхнє чаклування доказане і каяття очевидне…»

— Ти вмієш читати латиною?! — здивувались інквізитори.

— Трохи, — відповіла Маріца. — Хоча це не годиться для слуг.

Ті перезирнулись.

— Що нам з нею робити? Може, завтра перейдемо до катування щипцями?! — спитав другий.

— Ще зарано. Краще відведім її до мишачої кімнати! — сказав перший інквізитор.

Мишача кімната вважалась найм’якшим варіантом катувань, який використовували лише для звинувачених у несерйозних гріхах, утім, після кількох проведених у ній днів, підозрювані зазвичай погоджувались визнати свою провину. Інквізитори пішли, залишивши Маріцу саму.

Однак міркувати над тим, що ж то таке мишача кімната, їй довелось недовго.

Невдовзі до підземелля увійшла дебела середнього віку жінка з широким селянським обличчям, схожа на молочарку з передмістя. Вона звеліла Маріці встати і йти за нею. Маріца неохоче підкорилась. Вони пройшли довгим темним коридором під склепіннями костелу єзуїтів, доки не опинились перед великими дверима, оббитими безліччю мідних цвяшків.

Відчинивши, жінка штовхнула в двері Маріцу й сказала:

— Роздягайся!

Маріца відмовилась.

Тоді жінка безцеремонно зняла з неї сукню і спідню сорочку через голову, залишивши голою, потім зірвала з шиї буковий хрестик і, спритно зв'язавши одяг у вузол, пішла, замкнувши двері на три ключі. Маріца деякий час лежала тихо, відчуваючи спиною кам’яну, зимну, але суху підлогу. Потім в кутках почулось легке шарудіння: на Маріцу почали скакати мишки. Одна, друга, третя, четверта…

Сердега втратила мишам лік. Було їх 333 — білих, сірих, рудих і чорних, привезених з однієї теплої азіатської країни, де крихітних, витончених мишок виводили для храмових церемоній, і вони жили в розкошах, посвячені ідолам. Обережно переступаючи лапками, сотні мишей, вискочивши начебто нізвідки (а насправді їх випустили із ніш у стінах, що відчинялись за допомогою важелів), полізли на голе тіло Маріци. Вони лоскотали її своїми довгими рожевими хвостиками, зазирали в очі розумними намистинками очиць, топтали і легенько покусували. Мишок ставало дедалі більше, здавалось, що ось-ось вони заповнять увесь простір. Чорні та білі вусики ніжно торкались щік русинки, приємно чухали втомлені п’яти, перебирали пасма волосся.

Вся Маріца була вкрита мишами, що радісно вовтузились на її грудях, шиї, ногах і руках, засинали на грудях і повзали по обличчі. Невпинна метушня мишок викликала у неї не муку, а насолоду, що нагадувала ту, яку дає галантний коханець, пестячи оголену шкіру помахом павиного чи страусового пір’я.

— Ох, як добре! Мишки, любі мої мишки, давайте ще, ще, пройдіться ось тут хвостиками, лапоньки мої оксамитові! — тихо постогнувала Маріца, яку мордували три сотні осоружних для жіночого ока істот. Мишки не вгавали. Вони танцювали на ній невидимий стороннім танець, розігріли замерзле тіло, уминали лапками м’який живіт, танцювали, плутаючись у волоссі, бавилися.

Де ще бідним ув’язненим львівської