Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

зібралося кілька любечан, людей одного роду, що хоч і пішли з рідного гнізда, але мали те, що з’єднувало їх і ріднило, – землю.

Тепер виявилося, вже й земля їх не ріднила, а навпаки, розділяла. Бо там, де стояли знамена з списами, – то була княжа земля, де знамена з оком – земля волостелина Кожеми, а знамено, на якому був місяць під сонцем, належало посаднику, людині з їхнього і не їхнього тепер роду – Браздові.

І довго в холодний осінній вечір, коли з півночі задував вітер, а від Дніпра повз туман, стояли ниці любечани за селищем, не могли зрозуміти, як і чому це сталося, не могли збагнути, як втратили рідну землю. Вони дивились на небо, на плесо Дніпра, селище, рільні випали, ліси – все, все рідна земля. Так було за батьків, так велось за дідів, одвіку. Було так, що приїжджали до них князі з дружинами, брали дань від диму – вони це давали, поставили князі над ними волостелинів і посадників, визначили уроки й устави – вони і їх давали, бо земля ж то була їхня, рідна…

І от тепер земля перестала бути їхньою, вона не рідна, а княжа, волосна, посадська. Чому ж так? Адже князь з своєю дружиною не ходить біля неї, не оре, не сіє. Не випалював, не корчував, не орав цієї землі й волостелин Кожема, і посадник Бразд. Любечани згадали давноминулі часи, коли виходили великим родом, рубали ліс, корчували й випалювали пні, орали випали, клали в землю зерно й збирали врожаї. Ця випалена земля була для них така дорога, це була їхня кров.

Лишалося, правда, ще багато землі навкруг – рубай ліси, випалюй, корчуй, сій! Але хіба могли тепер вони, розпорошені, роздріблені, це зробити? Рубати ліси – з ким? Випалювати їх – а як випалювати одному? О, лядина була добра земля, пройшов по ній з ралом і сій! А от лядини не стало…

Поряд з іншими ницими людьми стояв і Микула, думав, як втратив землю: стару лядину в ту пам’ятну ніч взяв собі Бразд, – тепер на ній стояло його знамено, на новій лядині знамено волостелина.

– Що ж, підемо в ліс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, – гомоніли люди, стискуючи натруджені кулаки.

Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат він, посадник, усе може зробити. Але ні, не завернув Микула. Нижче від оскола над Дніпром, де не стояли княжі знамена, він виорав шмат пісної, піскуватої землі. Виорав пізно, кинув у ріллю все своє жито, але скільки туди не ходив, скільки не дивився, не діждався буйного сходу. Стеблина та ще стеблина – от і все…

Жахаючись голодної зими, він кинувся в ліси, де від батька знав бортні дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена – місяць, око!

Однієї ночі Микула опинився далеко від рідного двору, в глухому, дрімучому лісі. Все навкруг було наповнене дивними звуками звірів, птахів, водяників лісових боліт, водяних дів… Галявину, на якій сидів Микула, заливало місячне сяйво, під промінням окреслювалось в’яле листя папороті, барвиста роса, темні квіти.

Але не на них дивився Микула, а тільки на стовбур одного дерева, де гострою сокирою зроблено було отіс, а на ньому чорною смолою вималюване око.

Раптом він встав і, похиливши набік голову, довго напружено, сторожко слухав. Ні, в лісі було спокійно. Ті ж самі голоси звірів, птахів; десь далеко на болоті хлюпав по воді руками і розгонисто сміявся водяник. А людей, крім Микули, не було.

Тоді він зробив кілька швидких кроків уперед, вихопив із-за пояса свій гострий топір – бойовий топір старійшини Анта – і почав рубати, стесувати з дерева знамено… Тільки тоді, коли око трісками осипалось на росяну траву, отямився Микула. І побіг геть від бортневого місця, в нетрі. Поперед нього підіймались і мчали, ламаючи гілля, над самою головою пролітали з криком сполохані птахи. Він помітив, біжачи, зелений вогник, що, напевно, горів над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибіг на кручі до Дніпра. Потай добився до селища, сховав на дворі у кліті топір і тільки тоді зайшов до хижі.

– Що з тобою було? – запитала Віста, побачивши його стомлене, бліде обличчя.

– Нічого! – відповів він. – Тільки я не знаю вже, як мені й жити?!

Розділ п’ятий
1

Ярина після багатьох днів хвороби одужала, але незабаром знову злягла, і то дуже важко. Тепер у неї не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не виходила на кухню. Цілими днями лежала, не промовивши й слова, ніби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що їй нічим дихати й що в неї зупиняється серце.

Малуша працювала сама – на кухні, в стравниці, біля клітей, комор, медуш, бретяниць.

За князями їй