Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

А тоді побачив просто перед собою прочинені двері автобуса. Бійців, котрі похмурим ланцюжком злагоджено вантажилися всередину. Зрозумів — є наказ іти геть, що означало капітуляцію, не інакше.

І, мокрий та злий, слухняно рушив за своїм взводом назад, до своїх автобусів, угору Прорізною до Золотих Воріт.

Вона заснула під ранок, перед четвертою.

Підхопилася, коли не було ще восьмої, так щодня вставала на роботу. Чула, як з великої кімнати, де мешкали батьки, уже бубонів телевізор. Мама про щось голосно розводилася, та слова не доходили до Аллиних вух, ніби застрягали в чомусь товстому й ватяному. Невидиме, але відчутне, воно обхопило її голову, насувалося на очі.

Лежачи з розплющеними очима, Алла нічого не бачила перед собою, навіть звичної білої стелі. Та лущилася, бо мама не визнавала шпалер, які років двадцять тому почали клеїти над головою дбайливі господині. Терпіти не могла натяжних стель, уважаючи їх штучними й переконуючи не лише батька, а й решту родичів — пластик заважає нормально дихати. Тим більше не визнавала всіх отих «безпіщанок», дуже популярних віднедавна. По-перше, багато мороки. По-друге, гроші, ніхто з майстрів не назве реальну ціну, усі дуритимуть. Ну, і саме слово «євроремонт» Світлану Русланівну Дорош дратувало: «Теж мені — вікно в Європу!»

Ні, у цій квартирі стелі всюди білили. Крейдою. Батько тягав стола з кімнати в кімнату, до кухні, передпокою, засовував його у ванну й туалет. Мама, у старому квітчастому халатику, простенькому, ситцевому, купленому на базарі, ще коли Алла ходила в шостий клас, старанно змивала засохлий, місцями сильно облуплений крейдяний шар. А потім, озброївшись відром та квачем, акуратно, дбайливо, посконно наносила новий. Після чого лишалася дуже задоволеною, ніби здійснилася мрія всього життя. Чи хоча б виконане головне завдання на наступний рік. Точніше — на два або три: наступного разу впорядковувати стелю Світлана Русланівна хапалася саме через такий проміжок часу.

Уночі Алла не могла знайти собі місця. Сиділа на ліжку, притулившись у кутку до стіни, не підмостивши подушку, і з острахом поновлювала сторінки новин, тиснучи подушечкою пальця на сенсорні кнопки купленого недавно планшета. Відкладала з трьох зарплат, потім урвався терпець — оформила в магазині кредит, мамі ж сказала: була акція, грошей вистачило, ще й залишилося.

Коли проводила Інтернет, поклялася матері сама за нього платити, бо саме це було причиною, чому стаціонарний комп’ютер у квартирі стояв, але Дороші виявилися єдиними на весь будинок, хто не під’єднався до мережі. Коли Алла вчилася, їй доводилося купувати для під’єднання спеціальні картки, вони сполучалися з телефоном. Але потім, із розвитком технічного прогресу, така послуга відійшла в небуття. Тож Аллі доводилося добувати потрібну інформацію або в подружок, або в Інтернет-кафе, копіюючи тексти в файли, а файли збираючи на флешку.

Тепер мусила здебільшого мовчати й слухати маму: варто було заговорити, щоб просто заперечити — і відразу лунали погрози вимкнути той поганий Інтернет, бо все через нього: засмічений мозок, наркоманія, проституція, різні майдани, дурні революції… Тому відтоді, як усе почалося, Алла Дорош намагалася розмовляти з мамою лише про те, що вони обидві бачили в новинах по телевізору. Інших джерел інформації Світлана Русланівна надалі вперто не визнавала.

— Збоку, з Москви, завжди краще видно! — заявляла мама категорично, додаючи: — Тут, у Києві, усіх фінансують американці, євреї або американські євреї! Вони все замутили! Ще — нацисти! Але то маріонетки, так і знайте! Вони чужі! Навчені за єврейські гранти! Мені Таня недавно розказала, у них у Ленінграді таких зрадників, що гною! Хіба нам отака нестабільність вигідна? Вони нас усіх хочуть купити за рупь-двадцять! А краще — за нуль двадцять, без рубля!

— Тоді вже за долар, — намагалася віджартуватися Алла.

— Чого це — за долар?

— Бо рублі — в Росії.

Від подібних закидів Світлана Русланівна мовчки відмахувалася. Петро Семенович не лише в таких випадках, а й взагалі ні в що не втручався. Хотів дивитися або футбол, або — серіали про війну, які дуже любив. Йому подобалося, коли «наші» били «німців» на землі, у небесах і на морі, і посваритися з дружиною міг лише на цьому ґрунті — коли та перемикала на свіжий новинний випуск, а в цей час радянські диверсанти саме готувалися напасти на фашистську військову базу. Але кілька останніх днів на його вулиці було свято: мама раптом узагалі відмовилася від перегляду новин, принципово відгородившись від усього, що відбувалося довкола. Вимагала нічого їй не казати, не морочити голову дурним, хіба що все нарешті скінчиться, вуйків або посадять, або виженуть до їхнього Львова — отоді хоче почути це першою.

Зараз, ловлячи голосне материне бубоніння, Алла розуміла, що відбувається. Ранком Світлана Русланівна таки подивилася новини. Чи щось почула й увімкнула телевізор, збираючись у свою житлову контору, на роботу. Швидше за все, їй хтось подзвонив. Могла та ж сама петербурзька сестра Тетяна, у них новини починаються на годину раніше. Точно, так напевне й було: озвалася й запитала в істериці, що там, у Києві, твориться.

Сама Алла стежила за подіями так довго, на скільки стало сил та нервів.